Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 7

— Заховала в далеку шухляду. Мені також бракує тих часів, але я давно поставила на цьому хрест.

— Як на мене, ти б могла писати. Нехай би Жорж допоміг тобі.

— Він категорично проти! Я робила таку спробу, але натрапила на сувору критику.

— А ти щось напиши, а потім переконай Олеся, щоб той вплинув на твого благовірного.

— Про що ти говориш! Від цього Жорж оскаженіє. А у нас скоро захист докторської, чоловіка треба берегти.

— Ну то зроби це після захисту, я тобі допоможу, — не заспокоювалася Катруся, — ми, жінки, повинні підтримувати одна одну.

— Це нічого не дасть, у нас нема жодних важелів, нам залишається лише мріяти на кухні. А мій чоловік ніколи не поступиться власними принципами, ти ж його знаєш. Ліпше, для святого спокою, його не нервувати.

— То що, ти цілий свій вік так і доглядатимеш його, наче малу дитину?

— Я не скаржуся. Подивися, скільки довкола алкоголіків, які нищать себе і свої сім’ї. Не розумію таких людей, які так низько падають: невже не можуть стриматися? А мій, слава Богу, є зразковим чоловіком. Я повинна в усьому його підтримувати, для мене найважливішим є його успіх.

Незабаром відбувся блискучий захист докторської. Її огортала хвиля гордості від спогадів, як Георгій вправно відповідав на каверзні запитання, розмітаючи їх на різні боки. Вчена рада одноголосно підтримала здобувача, і Жорж став одним з наймолодших докторів наук на факультеті. Новий титул відкривав науковцю ще вищі щаблинки кар’єрного росту. Карколомні успіхи чоловіка піднесли Олену на сьоме небо. Вона окрилено на кожному кроці з гордістю розповідала про наукові здобутки, наче вони були її власними.

Спогади змінювали одні одних під час перетирання келишків і тарілок. Раптом задзвонив телефон.

— Оленко, ти не образишся, якщо я ще трохи затримаюся? — пролунав у трубці голос Георгія.

— Але ж з хвилини на хвилину прийдуть гості!

— Сідайте за стіл без мене, я намагатимуся прилетіти якнайшвидше, в мене ще одна зустріч. Наступного тижня мушу їхати у відрядження і не можу її відкласти. Може, щось купити по дорозі?

— Я все купила, нам потрібно тебе, закінчуй швидше і не барися, — незадоволено пробурчала Олена.

— Ну не сердься, у думках я з вами, — поспішив завершити розмову Георгій.

— Так завжди, а особливо останнім часом, як не одне, то друге, — запротестувала Олена, але в трубці чулися лише короткі гудки.

— Що йому мої образи, все одно зробить так, як захоче, — промовила сама до себе.

Раптом їй пригадався один неприємний епізод, від якого кольнуло у серці. Зранку, коли поверталася з магазину, перед носом виросла з землі старезна баба, справжня відьма, та ще й з порожнім відром. Олена хотіла її обійти, однак та наче навмисне поквапилася перейти їй дорогу.

— Який лихий знак, — подумала, — треба очікувати на неприємності. Господи, тільки б усе гаразд з Георгієм і дітьми. Тривожні думи, що почали ґвалтувати мозок, перервали голоси хлопців, які зайшли в кімнату.