Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 85

— У нього складна операція, — скривлено поглянула на відвідувачку.

— А коли повернеться?

— Обіцяв наприкінці дня.

— Як наприкінці? — злякалася Марина, — я ж не потраплю вже сьогодні на заняття.

— А що ви від нього хотіли? — сухо запитала секретарка.

— Бачите, я спізнилася на курси, і тепер викладач вимагає санкцію пана Арраса.

— Нічого не вдію.

— Чи хтось інший може мені дати дозвіл?

— Тільки він особисто, і моліться, щоб підписав. Шеф дуже принциповий, — голос секретарки полагіднішав.

— То що ж мені робити? — зітхнула Марина.

— Сидіть і нікуди не відходьте. Буває, що інколи непередбачено повертається. У вас і так вибору немає.

— Можна мені сісти тут?

— Навіщо? У коридорі перед кабінетом є крісла для відвідувачів.

— Який він?

— Високий, ставний, суворий.

Марині від таких слів стало не по собі. Вона тихо зачинила за собою двері й вийшла в коридор. Уздовж стін висіли стенди, що висвітлювали здобутки інституту. Під дверима приймального покою стояв ряд крісел. Нічого не залишалося, як сісти і терпляче чекати.

Минуло понад три години.

— А якщо він не з’явиться? — зазирнула в приймальню.

— Як обіцяв, то обов’язково прийде, — твердо відповіла секретарка і поринула назад у свої папери.

Вона мала рацію, за півгодини коридором прямував міцної будови чоловік з упевненим поглядом. Не звертаючи жодної уваги на Марину, відчинив двері приймальні.

— Мені хтось телефонував? — почула Марина суворий тон.

— Важливої інформації не надходило, усі повідомлення я занотувала, — відрапортувала секретарка.

Марина зірвалася з крісла.

— Добрий день. Ви дозволите? — зі страхом промимрила за спиною Вітаса.

— У мене дуже мало часу. В чому річ? — неохоче повернув голову.

— Я до вас за дозволом на відвідування курсів, — не могла побороти хвилювання.

— Не розумію, — насупився.

— Я запізнилася майже на тиждень, — почала виправдовуватися.

— З якої причини? — поглянув уважно на відвідувачку.

— У мене захворіла донька, ось усі довідки, — хотіла подати жмут папірців, та від незграбного руху вони розлетілися по всій кімнаті.

— Вибачте, — пробелькотіла і заходилася збирати злощасні довідки.

— Зайдете до мене, вирішу, що з вами робити, — голос Вітаса подобрішав.

Він відчинив ключем двері до кабінету та раптом задеренчав його мобільний телефон.

— Так, я слухаю, — голосно запитав.

Марина поглянула розгублено на директора.

— Заходьте ж, — затулив рукою слухавку, — і сідайте.

Чекати довелося досить довго. Захаращений книжками і паперами кабінет був нецікавий. Єдине, що притягало погляд — великий старовинний настінний годинник з боєм. «Скільки надаремно вбила часу…» — відзначила подумки Марина. Від усвідомлення цього забурчало в животі і захотілося їсти. «Краще зосередитися на чомусь іншому, а то ще зомлію», — подумала.

Її погляд зупинився на обличчі Вітаса, воно видалося не надто приємним. Найбільше їй не сподобалися вуста — погано окреслені і дуже не чіткі. Під час розмови в нього висувалася нижня губа і виникало враження, що щелепа трохи відвисає.

«Хто з ним цілується?» — чомусь спало на думку, і від уявної картини пересмикнуло. «Я б нізащо не погодилася», — зазначила подумки і продовжила свої дослідження. Ніс великий, акуратний; чоло високе, окреслене; очі блакитні, виразні і сумні, ніби в них прихована якась глибока туга, жертовність і образа. Назагал, він чимось нагадував одного відомого актора, якого Марина недолюблювала.