Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 83

— Вона розповіла тобі про нього?

— Нам її постійно було шкода, співчували їй, намагалися щохвилини допомогти. Аж тут якось приходить і заявляє, що наші жалощі їй більше не потрібні, що в неї вже є багатий коханець, із яким тепер їздить за кордон.

— Ти ж глянь!

— Коли Георгій її покинув, то просиджувала у мене днями і ночами. Я знала кожну дрібничку, вже сил не мала перемелювати одне і теж. І раптом такі шалені метаморфози! Стала гонорова, куди там нам. Тепер вона закордонна пані.

— А де він працює?

— Не знаю, має якусь власну справу.

— Олена нічого не розповідала?

— Не хоче про нього говорити, лишень сказала, що познайомилася з ним у Франції.

— Знаю таких жіночок. Спочатку прикидаються нещасними, а потім такі коники викидають, що й годі вигадати.

— І я так кажу, — пожвавішала Марина.

— Гарантую, що там не все чисто, — впевнено промовила сусідка, — і ще не відомо чому покинув її чоловік.

— Що ти маєш на увазі? — зацікавилася Марина.

— Голову даю на відріз: вона з Жаном спала. Подумай сама, ти б помчала за кимсь до Франції?

— Та ніколи в житті, я ж не повія, — гордо промовила Марина.

— Невідомо, що в тій Франції трапилося, — хитро підсміхнулася сусідка.

— Олена завжди прикидалася такою смиренною. Господиня — куди там нам, а Георгія просто обожнювала.

— Так ти бачила того Пантелія? — далі випитувала сусідка.

— Один раз, випадково на вулиці. Ні риба, ні м’ясо, як на мене, зовсім не цікавий. Я б на такого і не глянула, — пхикнула Марина.

— Вони живуть разом?

— То тут, то у Франції. Я й сама не знаю, вже давненько її не зустрічала.

— До Франції не кожен запрошує, — сусідка знову вирішила подражнити Марину.

— І що там робити? Кому потрібна?

— Йому, — продовжувала сусідка.

— Ну-ну, — незадоволення Марини наростало.

— Напевно, це любов.

— У нашому віці таке неможливе.

— А ти ніколи не мала?

— Чого?

— Коханця.

— Ти що, жартуєш?! Я б ніколи не згодилася бути чиєюсь утриманкою, — розгнівалася Марина.

— А якби закохалася?

— Власні емоції треба контролювати, — гостро відповіла.

— Що не кажи, а коханець додає тонусу, — голос сусідки змінився.

— Не думала над такими дурницями.

— Навіщо далеко ходити? Моя колега по роботі нічого особливого собою не являла, а як з’явився в неї полюбовник — враз розквітла, почала за себе дбати, стала милою і балакучою. Змінилася до невпізнання, — награно зітхнула сусідка.

— Погоджуюся, може, на початках і приємно. Та кожне захоплення швидкоминуче.

— Ти така песимістка, Марино. Якби всі так думали, не було б кохання.

— Закон природи: ніжний паросток перетворюється на різку.

— А квітка кохання? Хіба це не диво?

— Жінки хочуть, щоб вона цвіла вічно, та з часом пелюстки опадають.

— Тебе не переговориш.

— Хто-хто, а я добре знаю: той, хто клявся у вічному коханні, обертається на ворога.

— Я б усе одно не відмовилася від багатого коханця. — загиготіла сусідка.

— Як би ти його приховала від свого чоловіка? — Маринине роздратування наростало.

— А навіщо йому все знати?

— Хотіла б я це побачити, — випалила.