Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 87
Ева Гата
— Ти таке пам’ятаєш? — здивувалася Марина.
— Звичайно, та це вже в далекому минулому, — махнув рукою.
— А чим ти тепер живеш?
— Багато чим, та коли вже все дістає по зав’язку, рятуюся музикою. Маю величезну колекцію різноманітних дисків. Однак ними не замінити живого звуку, намагаюся не пропускати добрі концерти. До речі, в другій частині гратимуть «Моя Батьківщина» Сметани — один із моїх найулюбленіших творів.
— Мушу визнати, що я його не знаю.
— Цикл із шести симфонічних поем. Обіцяю, від першого ж разу сподобається. Сметана власноруч написав до кожної частини пояснення. Хоча це не для мене.
— Чому?
— Мені значно більше подобається самому придумувати нові картини. Геніальна музика допомагає розкривати душу.
— Цікаво, ніколи не пробувала.
— Заплющ очі, просто слухай, ні про що не думаючи. Заглибся в себе і спробуй побачити образи.
— Які?
— Залежить від тебе. Різні, інколи незвичні.
— Не знаю, чи вдасться. Голова переповнена дурними думками, в мене був важкий день.
— Я зауважив, що ти якась засмучена. Маєш проблеми?
— Уже ні. Просиділа п’ять годин у приймальні однієї шишки.
— Для столичного начальства всі відвідувачі — що набридливі мухи.
— Не кажи, Жорже.
— Де ти живеш?
— У гуртожитку.
— Маєш ще якісь плани на вечір?
— Жодних.
— Тоді, якщо не заперечуєш, запрошую після вистави до себе додому. Я живу сам, ніхто нам не заважатиме, — запропонував Георгій.
— І що ми будемо робити? — грайливо запитала Марина.
— Усе, що заманеться. В мене повна свобода! — театрально підвів очі Георгій.
Помешкання Георгія виявилося не надто великим, зате доволі милим. Передпокій і вітальню господар умеблював сучасно і зі смаком, вражала ідеальна чистота, кожна дрібничка лежала на своєму місці. Та, незважаючи на ідеальний порядок, чогось бракувало.
— Бачиш, як живу, іншого слова, як «кавалерка», тут і не підбереш, — широко відчинив двері у вітальню Георгій.
— Ти сам прибираєш? — із цікавістю озирнулася довкола.
— До мене приходить раз на тиждень жінка. Я ж на таке не маю часу. Та й навіщо? Нехай інші також працюють.
— А де харчуєшся?
— Як коли, іноді в нашій їдальні на роботі, інколи ходжу в ресторан, а раз на тиждень прошу ту саму жінку приготувати щось домашнє, інакше збожеволію на державних харчах.
— Тобі подобається так жити?
— Напевно так, назад вороття нема.
— Ти пробував повернутися до Олени?
— Лише раз, та вона вже має іншого, — сумно посміхнувся Георгій.
— Так, я знаю, хоча вона про нього не розповідає. Він з’явився так негадано, усіх шокував. Відтоді ми з нею почали віддалятися, а тепер практично не бачимося.
— Я його добре знаю, — скривився Георгій.
— Кажуть, він із Франції? — вирішила вивідати подробиці.
— З-під Парижа, з містечка Сержі. Такий собі Пантелій. Ми завжди з ним сперечалися, — налив коньяк у келешки. — Давай не будемо про сумне, я радий, що тебе зустрів.
— І я.
— Давай вип’ємо за нас, — запропонував Георгій.
— Не заперечую.
— Перший до дна!
— Я сп’янію, — спробувала відбитися Марина.
— Після холоду треба розігрітися, а то ще застудишся.
— Що би я без тебе робила?