Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 86

Якби не настінний годинник, не знати, скільки б він ще розмовляв. Три голосні удари нагадали, що минула третя.

— Не можу більше затримуватися, мушу в тій хвилі йти, о третій маю нараду, — швидко поглянув на годинник і вимкнув телефон. Вітас не звертав жодної уваги на відвідувачку, заклопотано щось шукав, перекидаючи усі папери на столі. Нарешті знайшов якийсь важливий документ, поклав його у червону папку і похапцем попрямував до дверей.

— Вибачте, — збентежено промовила Марина, чи у вас ще знайдеться хвилька часу для мене?

Вітас на мить зупинився і уважно поглянув на жінку, ніби пригадуючи, хто вона і звідки.

— Якщо вам неважко, підпишіть мені дозвіл на курси, — благально поглянула на шефа.

— Так чого ви запізнилися? — зморщив чоло.

— Донька захворіла, а викладач не пускає на заняття, — повторила Марина з очима, повними сліз.

— Цікаво, якби я так почав спізнюватися! Що б з того вийшло доброго? — суворо прорік.

— Вибачте, я більше так не буду. В мене є всі довідки.

— А де ви зупинилися? — поглянув ще раз на годинника.

— У гуртожитку, де й усі учасники курсів.

— Вам там подобається? — запитав із цікавістю.

— Ще не знаю, я сьогодні приїхала.

— То які ви маєте довідки?

Марина простягла свій жмут папірців. Знову задеренчав мобільний телефон.

— Так! — роздратовано крикнув у трубку. — Я вже не маю ні хвилини! Про це поговоримо вдома! — різко вимкнув телефон, тоді взяв клаптик паперу, щось написав і підписався.

— Ви вільні, мушу займатися тут з вами дурницями. Йдіть на лекції і передайте вашому викладачеві, що й сам міг розібратися, а не посилати до мене.

— Вам телефонують із міністерства, — зайшла до кабінету секретарка.

— Знайшли коли, — пробурмотів під ніс Вітас.

— Дякую, до побачення, — збентежено пробурмотала Марина, та він вже не чув її.

«П’ять годин вилетіло ні на що» — втомлено зафіксувала на годиннику. Йти нема куди, і заняття вже закінчилися. Попереду цілком непланований вечір у чужому місті, не кажучи вже про суботу і неділю.

Марина самотньо йшла вулицями столиці, беземоційно оглядаючи яскраві вітрини магазинів. «Театральні каси», — прочитала вивіску над убогими дверима. Не вагаючись зайшла. За кілька хвилин у її торбинці лежав квиток на сьогоднішній концерт симфонічної музики.

У холі філармонії було людно. Глядачі поспішали до зали на свої місця. І раптом серед шумного натовпу Марина побачила знайоме обличчя.

— Георгій, не вірю своїм очам! Яка зустріч! — захоплено вигукнула.

— Як ти тут опинилася? — здивувався Георгій.

— Я приїхала на курси, от і вирішила вбити вечір.

— Ти не помилилася у своєму виборі, сьогодні хороший концерт.

— Я тут така самотня, навіть не звернула уваги, що саме гратимуть у другій частині. Знаю, що в першій — танці Брамса.

— Олена їх постійно слухала, — всміхнувся Георгій.