Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 84

— Останнім часом, до речі, зауважую на собі не один зацікавлений погляд, — підливала масла сусідка.

— Не мели дурниць! Кому ти потрібна? Тобі скоро п’ятдесятка, — вколола Марина.

— Можна подумати, що в тебе полудень віку за горами, чотири роки не так уже й багато, — образилася сусідка.

— Дурниці тобі в голові, а мені вже з понеділка треба бути на місячних курсах у столиці. Не знаю, що й робити. Олеся підхопила якусь паскудну інфекцію і ніяк з неї не вилізе.

— Ти зробила всі аналізи?

— Так, слава Богу, запалення немає.

— Це найголовніше.

— Сподіваюся, що мине.

— Така тепер пора, — всі хворіють. У мене також весною діти завжди підхоплюють грип, — зітхнула сусідка.

— Погода жахлива. І коли вже надійде справжня весна, а не календарна? Так не хочу їхати…

— Курси почекають. Головне — припильнуй Олесю.

— Сподіваюся, що вже за кілька днів очухається. Погано пропускати початок курсів, та іншого виходу немає.

* * *

Марина запізнилася майже на тиждень. Точніше, замість понеділка приїхала в п’ятницю і одразу потрапила у неприємну ситуацію.

— Без дозволу керівництва я вас до занять не допускаю, — холодно процідив крізь зуби молодий викладач.

— Я ж маю усі довідки, навіщо ви так! — обурилася, — Не могла ж я покинути хвору доньку!

— Написати можна будь-що, без візи найвищого начальства сюди не повертайтеся.

— Я мала поважну причину, — почала виправдовуватися.

— Ваша справа, повертайтеся назад, — молодик обернувся і зайшов до аудиторії.

Таке відверте нахабство її заскочило.

— Будьте людиною, зрозумійте мене, — розпачливо крикнула навздогін.

— Двічі не повторюватиму, — не озираючись відповів.

Марина залишилася стояти перед зачиненими дверима аудиторії. Її залила хвиля обурення і образи. Найбільше зло брало, що тепер усе залежить від примх якогось начальника: захоче — поставить свою карлючку. А якщо ні? Тоді насунеться купа неприємностей.

Несподівано з дверей навпроти вийшла жінка з горням у руці.

— Вибачте, чи не підкажете де кабінет начальника? — зажурено запитала Марина.

— Якщо вас цікавить кабінет директора інституту, то він на другому поверсі.

— Як його звати?

— Вітас Аррас.

— Дивне ім’я.

— Нічого дивного, його батько був чи то литовець, чи то чех, вже не пам’ятаю. А що вам треба?

— Отримати дозвіл на відвідування курсів.

— Навіщо?

— Я запізнилася майже на тиждень.

— Нічого не вдієте, мусите йти прямісінько до нього. У нас тепер дуже суворо щодо пропусків.

— Боюся, щоб не відправив мене додому.

— Є така небезпека. Він має свої примхи, та ви наполягайте. Спробуйте спокійно пояснити причину, а як не допоможе, то не зашкодить і сльозу пустити. Повинно спрацювати, шеф любить жінок.

— Він може не підписати? — злякалася Марина.

— Підпише, нікуди не дінеться, правда, полюбляє вимахуватися.

Марина подякувала і спустилася на другий поверх. Підійшла до дверей із табличкою «Приймальня директора», непомітно перехрестилась і постукала.

— Чи є пан Аррас? — несміливо відчинила двері.

— Директора наразі немає, — не підводячи голови від комп’ютера сповістила секретарка.

— Можна я на нього почекаю? — попросила.