Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 70

— Ви його дуже любили?

— Тоді запевняла себе, що так, а тепер бачу, що помилялася. Для мене це був жахливий удар, усю себе я присвятила йому, а тут така чорна зрада. Вам не зрозуміти.

— Мені добре відомі ці почуття, я пройшла подібний шлях.

— Тоді ми друзі по нещастю, — гірко посміхнулася продавчиня.

Олена побачила, як Пантелій непомітно відійшов убік.

— А ви знаєте причину, чому так сталося?

— Занадто дбала про нього. Кожен прагне того, чого не має. Тепер він це зрозумів, але що казати.

— Ви думаєте, він усвідомив свою провину? — запитала Олена.

— Довелося звикати до інших умов, та дівка добряче залила сала за шкіру. Я переконана, що йому хотілося повернути той безтурботний спокій, який мав колись.

— А якби він приповз на колінах і благав пробачити, ви б повернулися? — випитувала Олена.

— Що ви! Минуло стільки років. Мені він уже не потрібен.

— Скільки ж років ви страждали?

— Два, або й три. Важко, коли тебе покидають, кожен може образити і принизити, найближча сусідка, і та мене вколола. Може, це стало тою останньою краплиною, яка виштовхнула мене з рідного краю.

— Розкажіть, — наполягала Олена.

— Історія проста й нецікава. Ми з сусідкою випадково зустрілися в магазині. Так сталося, що вона забула вдома гроші. Я запропонувала, що заплачу за неї. Можете уявити, що мені відповіла?

— Що?

— «Що ти, я при мужу» і зверхньо поглянула на мене. Спочатку я подумала, що це випадково вирвалося, та вона ще двічі з притиском повторила цю фразу. Від тих слів мені хотілося втекти. Я глянула похапцем на годинник і зробила вигляд, що мушу поспішати.

— Люди жорстокі, я також багато чого пережила, — похитала головою Олена.

— А хто з вами? — посміхнулася продавчиня.

— Мій приятель, — зашарілася Олена.

— Якщо лагідний, добрий і щедрий, то тримайтеся його, у світі дуже важко бути самій. Я ж мала вищу освіту, працювала інженером, а нині продаю в магазині.

— Дивно, усі жіночі історії такі подібні. Ви розповідаєте, а я впізнаю себе, — задумалася Олена.

— Усі люди роблять подібні помилки, їхній перелік не такий уже й великий.

— То ви вважаєте, що корінь один і той же?

— Можливо, але не треба звинувачувати один одного, завжди винні обоє, п’ятдесят на п’ятдесят. Шкода, що до цього доходиш занадто пізно.

— Ви ще кохаєте свого чоловіка?

— Бувають хвилини, коли дуже хочеться повернути ті часи. Та назад вороття нема. Хоча, хто знає?

— Уважаєте, що розбите горня не можна склеїти?

— Чому ж, можна, розумієте, коли воно розбилося, відпали ще й крихти, яких уже не знайти, хочеш чи не хочеш, мікрощілини залишаться. Звичайно, їх можна замазати, але тоді це стане зовсім інше горня. Ось погляньте, які вони різні стоять на поличці, кожне має свій рисунок. А якщо його розбити, а потім скласти, то рисунок обов’язково порушиться.

На поличці стояли горнята для чаю, на яких були намальовані сцени з античної міфології. На одному з них було зображене змагання між Аполлоном і Паном. Сонцесяйний Феб у лавровому вінку та червоному плащі, звівши очі до небес, перебирав пальцями на кіфарі. Навпроти цапоногий Пан, опустивши очі до землі, захоплено грав на серінзі .