Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 68

— Хочу написати ще один роман. Може, я завдяки йому отримаю відповідь, — раптом сказала вголос Олена.

— Я тебе для того сюди й привіз, ця вода є чарівною. Для мене найважливіше, бачити тебе щасливою, вибір належить тобі. Та спочатку треба пізнати себе. Недаремно ж біля входу до храму Аполлона були два написи: «Нічого понад міру» і «Пізнай себе». Ось відповіді на всі запитання. До речі, вони латиною звучать Ne quid nimis і Nosce te ipsum.

— Маєш рацію, коли переступаємо межу, починається руйнація. В нашій сім’ї порушилась рівновага, що й призвело до катастрофи.

— От і напиши про це, може твоя книжка збереже інші сім’ї. Якщо хоча б кілька людей скажуть тобі: «дякую, ти допомогла нам зберегти сімейний затишок», твоє життя недаремне. Це конкретна допомога, а не химерне літання серед хмар і прославляння невідомо чого.

— Ти вважаєш, що немає вибраних людей?

— Швидше, усі є вибраними, оскільки їм вдалося тут народитися. Кожен несе зернятко, яке повинно не тільки прорости, а й дати плоди.

— Скільки ж часу я втратила?!

— Нічого, важливо, що ти це усвідомила, тепер швидко надолужиш.

Олена стояла біля жолоба, з якого витікала дорогоцінна Кастальська вода, і не могла повірити, що це не сон, а справжнісінька реальність.

— Подивися, ці сходи ведуть униз до відкритого невеликого кам’яного приміщення. Саме тут на триніжку сиділа піфія і віщувала пророцтва, вдихаючи дим зі щілини. Кажуть, що ті випари просочувалися з тіла Піфона, убитого Аполлоном.

— Я уявляла це місце грандіознішим. Улюблена фраза Георгія: «Я повинен убити Піфона».

— Накрив каменем похованого в землі дракона не лише Аполлон. З цими потворами змагалося багато героїв. Геракл також привалив скелею могилу над Лернейською гідрою. Такі страховища символізують запеклих ворогів людства, вони є породженням їхніх пристрастей і емоцій.

— Щоб стати героєм, треба побороти дракона.

— Навколо стільки нещасних людей лише тому, що вони ще не закопали власне страховище. Їх увесь час щось мучить, з чим не можуть дати ради. Воно породжує хвороби, дискомфорт. Їм здається, що всі до них несправедливі, а обставини постійно складаються не на їхню користь. Вони чують відгомін землі, що є символом терпіння і ховає в собі всі сліди страждань.

Тягар тіла і серця позбавляє нас навколишньої краси і змушує пити гірку чашу випробувань. Він тягне вниз, і тому все стає обмеженим. А варто лише скинути гніт, як відразу стає радісно й легко. Добрі наміри: доброта і толерантність, усепрощення, любов і порозуміння приходять лише завдяки легкості в розумі, душі й тілі. Очевидно, людина спочатку повинна уважно дивитись на землю і побачити те, чого та хоче її навчити. Однак це не найважливіше. Мета життя — навчитися дивитися на небо.

— Георгій завжди дивився на небо.

— Так, але він забув навчитися правди в землі.

— А я хоч і вперто сиділа на землі, також нічого від неї не навчилася.

— Бо не було гармонії.

— Я її прагнула.

— Страждання, біль і тривога з’являються, коли бракує гармонії. Я в одній статті прочитав дуже цікаву думку: Щоб здобути духовність, треба подивитися на навколишній світ як на єдину симфонію; у якій кожний індивідуум є нотою. Щастя полягає в тому, щоб налаштуватися на гармонію всесвіту. Розумієш, ми стаємо духовними не від належності до якоїсь релігії чи віри в окремі ідеї. Саме в цьому і є квінтесенція нашої постійної суперечки з Жоржем. Він ніяк не міг побачити ноту кожного індивідуума, вони для нього не звучали.