Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 66

— Кажи сміливо.

— Я мрію про натхнення, яке допоможе змінити фарби.

— То для цього не треба їхати в Рим.

— Чому?

— На все свій час, люба. Сюрпризи лише починаються. До речі, ми щойно минули вулицю імені Улофа Пальме і тепер попри готель «Гілтон» виїжджаємо на проспект Королеви Софії.

— Нам ще далеко?

— Уже зовсім близько. Зараз ми виїдемо на площу Сінтагма і звернемо на вуличку Метрополіс, на якій наш готель — «Пан».

— Ти навмисне його вибрав?

— В Афінах більшість готелів названі на честь богів. Пана почали особливо шанувати після битви під Марафоном. Греки вважали, що отримали перемогу завдяки йому. Тоді вірили, що він може своїм криком змусити втікати навіть хоробрих вояків. Відтоді існує повір’я, що Пана не можна тривожити, бо може розгніватися і нагнати на людей неймовірний страх. Звідси маємо слово «паніка».

— Мені знайомий цей стан, ліпше Пана не турбувати, — засміялася Олена.

Таксі зупинилося на вузенькій вулиці. Вони вийняли валізи і зайшли в хол.

— Ваш номер 505, — увічливо посміхнувся портьє.

— Я вже колись заходила в кімнату з номером 505, — налетіли вихором спогади минулих літ.

— Якщо тобі неприємне це число, ми можемо змінити.

— Ні, ні, мені байдуже. Ми житимемо разом?

— А ти не проти?

— Ні, я думаю, що нам буде добре.

— Тоді спочатку давай розбирати речі, митися і їсти. Потім мені треба піти у справах, а ти можеш оглянути музеї.

— Я не знаю цього міста, — занепокоїлася Олена.

— Не хвилюйся, я тобі все покажу. Звідси рукою подати до найвизначніших пам’яток архітектури.

Сонце піднімалося щораз вище, постійно хотілося заховатися в тіні. Спочатку вони пройшли Плакою — туристичним районом міста, вийшли до вежі Вітрів. Попри Римську Агору вузенькими вуличками дійшли до Давньої Агори, оточеної високим муром. При вході стояла маленька будка, в якій Пантелій купив серію квитків.

— Ось, маєш заняття. Тут квитки до найвизначніших музеїв Афін, у тім числі й до Акрополя. Як бачиш, ми недалеко від готелю, коли втомишся, можеш швидко повернутися в номер. Якщо зголоднієш, піди й поїж, ось тобі гроші, і не відмовляй собі ні в чому.

— Я маю гроші, — засоромилася Олена.

— Я тебе не питаю, чи ти маєш, чи ні. Сюди тебе запросив я, тому в всьому повинна мене слухатися.

Олена покірно погодилася. Ось, нарешті з’явився справжній чоловік, який подарував почуття легкості й упевненості.

— А коли ти повернешся додому?

— Як тільки закінчу справи. В мене кілька важливих зустрічей. Завтра починається конгрес і мені треба підготуватися.

— Я на тебе чекатиму, — бездонною синню очей поглянула Олена в очі Пантелія.

— А я буду весь час про тебе думати. До зустрічі, кохана.

День промайнув блискавично. Олені вдалося оглянути лише третину запланованого. Вона дуже втомилася, майже всі старовинні пам’ятки архітектури були під відкритим небом. Сонце пекло немилосердно, забираючи останні сили.

Змучена, спрагла, але щаслива, Олена повернулася в готель, а незабаром прийшов Пантелій.

— Як справи? — весело привітався.

— Чудово, лише дуже гаряче. На вершечку Акрополя пекло, як на пательні, можна дістати сонячний удар.