Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 54

— Який чудовий знак, — зазначила Олена. — Я не злякалася, а порожнє відро перетворилося на повні ящики шампанського. Мене обов’язково чекатиме успіх.

Повернувшись додому, вона почала вигортати шухляди і викидати звідти непотрібні речі, а особливо ті, які нагадували про Георгія. Раптом на землю впала повість «Життя в тіні», яку так і не подарувала Жанові. Олена сіла й почала читати. Вона перенеслася в старі часи, які огорнули смутком спогадів. Їй подобався твір, та він був не про неї, а про зовсім іншу жінку, якої більше не існувало.

— А якщо описати теперішні переживання? — подумала Олена.

Від такої ідеї настрій поліпшився. Ось і є чим зайнятися влітку, бо ж коли пишеш, час минає блискавично.

— Нова повість називатиметься «Сюрпризи долі», — вирішила Олена.

Їй хотілося створити щось незвичне, не подібне до звичайних романів про любов. Героїня пройде багато випробувань, страждатиме, проте знайде в собі сили піднятися. І нехай її життя казково зміниться. Цього бажає кожна покинута жінка, їй треба довести, предусім, колишньому чоловікові, що зробив непоправну помилку.

Це була перша ніч, коли Олені не приснилася безлюдна вулиця, по якій Георгій іде їй назустріч. Вона побачила новий сон: наче заходить у маленьку дерев’яну церкву, залиту сонцем, довкола дуже багато людей, одягнених у святкові народні строї. Від різноманіття барв усе наповнене незвичним світлом. І раптом серед цієї краси бачить чорну постать, яка нагадує чорнильну пляму на вишитому рушникові. Зрозуміло, що це Георгій. Спочатку пляма виглядає зловісно, та несподівано починає помаленьку розчинятися і врешті-решт зникає.

Від ранку до вечора Олена жила переживаннями своєї героїні, її помилками й успіхами. Вона вже не могла відрізнити вигадку від реальності, які злилися в єдине ціле. Робота з кожним днем ставала щораз цікавішою. Олена потребувала нових знань, які черпала з першоджерел, а особливо з античної міфології.

Раптом задзвонив телефон.

— Доброго дня, Олено, — почула приємний чоловічий голос.

— Дорий день. Я не впізнаю. Хто телефонує?

— Це я, Пантелій, пам’ятаєш такого? Ми зустрічалися в Парижі.

— Як мені приємно тебе чути, ти надовго? — втішилася Олена. — Мені так тебе бракує.

— Я приїхав на місяць до родини й дуже хочу з тобою побачитися. Може, вип’ємо разом кави?

Вони зустрілися в затишному кафе як давні друзі.

— Як твої справи? Я бачу, ти значно ліпше виглядаєш.

— Ти про що? — не зрозуміла Олена.

— Про Жана, тоді на тебе не можливо було дивитися.

— Я про нього давно забула, у мене тут відбулося таке, що не хочеться й згадувати, суцільний жах.

— Мені здавалося, що тодішні події були для тебе найстрашнішою трагедією, а виявляється, сталося щось значно гірше?