Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 53
Ева Гата
Олені стало весело, вона хотіла зізнатися, що вигадала цю історію, як зауважила щось не зрозуміле.
— А хто платив за готель? — випитував Олесь.
— Та кажу ж, no problems. Літак приземлився в Афінах, потім таксі завезло нас у порт. Ми сіли на корабель, який і відвіз нас на острів.
— А як там на острові? — заворожено запитала Катруся.
— Там, як у казці: маленькі кольорові будиночки, мармурові сходи і синє-синє море, чисте, як сльоза, — повторила Олена слово в слово фразу своєї знайомої.
— І що ж ви там робили весь тиждень? — з ноткою іронії запиталася Марина.
— Удень він займався своїми справами, бо має намір купити там власний будиночок, а вечорами ходили разом по ресторанах, — розвивалася фантазія.
— Ти знайшла такого собі Онасіса, — якось криво посміхнувся Олесь.
— Виходить, так, — весело відповіла Олена.
У кімнаті запала тиша. Настрій у всіх різко змінився. Питань більше не виникало. Вечір був зіпсутий.
Олена поверталася додому і не могла збагнути, чому ця невинна байка отруїла гумор у товаристві. Невже її люблять і жаліють тільки через те, що нещасна? А як тільки отримала щось ліпше, ніж інші, викликала таку заздрість. Чому найближчі друзі не раділи її успіхам? А може, вони не друзі?
Ця видумка дуже розвеселила, завдяки своїй байці переселилася в вигаданий світ з коханцем-мільйонером. Вона не посвячувала жодної особи у власні фантазії, старанно продумувала нові події. За короткий час Олена «промандрувала» купу різних країн: то злітала в Париж на два дні, то відвідала Віденську оперу, то насолоджувалася мелодійними піснями гондольєра в Венеції. Вигадувати було нескладно, оскільки побувала в цих країнах минулого року.
— Ми мало не потонули в Великому венеціанському каналі, коли два капітани вирішили позмагатися, чий човен міцніший, — натхненно розповідала нову історію.
— І ти не боялася? — сухо запитала Марина. — І чим усе закінчилося?
— В його обіймах мені нічого не страшно, — на льоту вигадувала Олена.
Найближчі друзі стали пліткувати про неї і, як не дивно, навіть уникати. Спочатку їй хотілося признатися в своїх вигадках, але потім не знала, як це зробити, бо ж і сама повірила в красиві історії. Вона зрослася з ними, як єдине ціле, і не мала жодного бажання розлучатися.
Літо було в розпалі. Олена ще так і не поїхала відпочивати. Самій не хотілося нікуди вибиратися, а цікавого товариства так і не з’явилося. Вона обійшла десятки туристичних агентств, та підібрати нічого не змогла — ціни на путівки виявилися надзвичайно високі.
— Цього року доведеться подорожувати віртуально, — подумала, переглядаючи каталог пропозицій чергової туристичної фірми, — нема ради, замість подорожей займуся генеральними порядками. Найвищий час позбутися старого мотлоху і поглянути на світ новими очима.
Олена поверталася додому розпеченими вуличками міста, аж раптом нізвідки з’явилася та сама старезна баба з порожнім відром, що й колись, злосливо посміхаючись беззубим ротом. Олена від несподіванки завмерла на місці. Виникло бажання розвернутися й піти в інший бік, та раптом промайнула думка, що це не такий уже й поганий знак. Якщо поглянути з іншого боку і подумати, що ця старенька жінка перейшла дорогу не з порожнім відром, а з повним повітря, то це може зовсім змінити ситуацію, і, не вагаючись, рушила вперед. Однак їй довелося зупинитися; перед самим носом робітники переносили ящики з шампанським з фургона в магазин.