Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 36

Яке жахливе випробування випало їй — прожити тут самотньо аж три дні. Хоча б утриматися і не наробити дурниць! Єдине спасіння — дочекатися автобуса з Лурда, і тоді в гурті легше існувати. Треба прискорити час. Вона щохвилини поглядала на годинник у надії, що стрілки хоч трохи просунуться вперед. Але ж час — живе злісне сотворіння — любить робити все навпаки. Коли прагнеш його пришвидшити — тягнеться довго, наче насміхається.

Олена не мала жодного бажання виходити на вулицю і, тим більше, оглядати пам’ятки архітектури. Куди поділася давня нездійсненна мрія потрапити в Париж. Раптом пригадала свої слова: «Я мрію про подорожі й про нові враження». Виявляється, мрії збуваються, та, на жаль, тоді, коли їх уже не потребують. Дивно, все, що бажала, — отримала: є подорож і є враження.

«Що посієш, те й пожнеш», — пригадалися слова Жана. Треба замовляти лише щасливі враження, ось де вкралася помилка!

— Перестань канючити. Встань і йди на вулицю, — почула поштовх зсередини.

— Не можу, хочеться спати і забутися, я нікому не потрібна, — мимрили уста.

— Стань потрібною собі, тоді станеш потрібною усім, — наполягав внутрішній голос.

Ця думка перемкнула увагу. Звідки взялася? Хто її промовив, може, Жан тоді давно? Олена не могла згадати, вона це вже колись чула.

На вулиці світило лагідне серпневе сонечко, хоча спеки не було. Олена спускалася вниз вуличкою Le Brun до проспекту Марсель, міцно тримаючи в руках план Парижа, який узяла в холі готелю. Центр міста майже поряд. Треба перейти на інший бік проспекта і потім вузенькими провулками вийти прямісінько до Сени.

Олена занурилась у гомін столиці. Навколо вешталася незліченна кількість туристів з мапами. Усі кудись поспішали, наче боялися втратити щось надзвичайно важливе. Ще один скрут, і перед нею виринула в повній красі ріка з безліччю мостів, оспіваних ліпшими митцями світу. Неподалік виднілися прямокутні вежі Нотр-Дам де Парі — собору, про який довідалася ще в школі з безсмертного роману Гюго. А зараз, у цю мить він запрошував зайти всередину і насолодитися знаменитими вітражами.

Жінка сіла на лаву перед вівтарем, і раптом залунала музика. Звучав орган. Що нагадувала ця дивна мелодія? Щось дуже знайоме лягало нестерпною тугою на серці. Вона слухала музику, мов зачарована. Неодмінно треба згадати, звідки її знає?

Музика в соборі не давала спокою. Олена вийшла на вулицю і раптом усе згадала. Це ж інтермецо з «Сільської честі».