Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 35

— Дорогий Жане, ти маєш усе. Я довго думала, що б тобі такого подарувати і все ж таки знайшла те, що може прикрасити твій дім. Отож, нехай ці два світила завжди щедро обдаровують твою душу своїми променями, а музика її звеселяє.

Більше вона нічого не могла побажати, бо сльози непрохано полилися з очей.

— Вибачте, я перевтомилася, мушу вас покинути.

Олена швидко встала, піднялася до себе в кімнату і замкнулась на ключ. А тепер можна дати волю сльозам.

— Це сон чи дійсність? — запитувала себе. — Чому світ такий жорстокий до мене?

Вона знову і знову переживала кожну хвилину нинішнього дня і ще більше роз’ятрювала рану.

Ранок не приніс заспокоєння. Пригадалися події минулого дня, і біль відновився. Треба чимшвидше зібратися і покинути цей ненависний будинок, який ще донедавна був її недосяжною мрією.

Після сніданку Жан відвіз Олену до зупинки RER власним авто. Всю дорогу їхали мовчки, аж доки не зупинилися біля потрібної будівлі.

— Далі тобі доведеться їхати самій. Ми майже ніколи не їздимо в Париж через страшні корки. Доїдеш до зупинки Gar de Lion, потім перейдеш на інший бік Сени через міст Аустерліц до вокзалу Gar de Austerlic, піднімешся вулицею трохи вгору і вийдеш до проспекту Марсель. Третя вуличка ліворуч називається Lе Brun. На ній є маленький готель з такою ж назвою «Lе Brun». Там я винайняв для тебе кімнату. Готель не першого класу, однак усе необхідне матимеш, сніданок входить у вартість оплати. Ось, я тобі намалював план. Якщо загубишся, то кожен перехожий тобі допоможе.

Олена взяла в руки клаптик паперу. Це кінець. Запала тиша.

— Вибачай, коли що не так, — перервав мовчанку Жан.

— Немає за що вибачатися, це ти вибач, я нафантазувала зайвого.

Олена швидко вийшла з авто і попрямувала до зупинки RER. За сорок п’ять хвилин оголосили станцію Gar de Lion. Дорога виявилась недалека і за десять хвилин вона дійшла до початку проспекту Марсель, а тут, за планом, рукою подати до готелю.

Приємний чоловік на рецепції галантно вклонився новій відвідувачці, переглянув якісь папери й за кілька хвилин Олена тримала в руках ключ від номера.

Кімната була невеликою і тьмяною з важким повітрям. Посередині стояло велике ліжко, під стіною — шафа і стіл. Праворуч від входу — двері до лазнички.

— От ти і в Парижі, збулася твоя мрія, — гірко посміхнулася Олена.

Їй хотілося спати.

— От якби заснути і не прокидатися три дні. А далі як жити? Ні, ліпше заснути назавжди, ніж постійно пригадувати ці жахливі хвилини.

Багато є способів піти в небуття, про них усі говорять пошепки. Найпростіший — снодійні таблетки. Заснеш собі, і прощавайте усі. І тут пригадала синів. Що станеться з ними? Хто доглядатиме сиріток, кому вони будуть потрібні?

Вона уявляла, як її знайдуть мертвою в готельному номері. Підніметься страшенний галас, потім сповістять чоловіка і батьків про її смерть. Це завдасть усім стільки мороки! Тіло перевезуть на Батьківщину і поховають на старому цвинтарі. Кому від цього стане гірше? Жану? Може, трішки гризтиме сумління, але недовго. Він пояснить, що, швидше за все, сталося збурення нервової системи від перевтоми, яке переросло в порушення психіки. Її батьки можуть не пережити втрати. Жорж дуже швидко одружиться з молоденькою журналісткою. А та, щоб повністю ним заволодіти, народить йому дитину. І тоді їхні хлопчики залишаться круглими сиротами при живому батькові. Хто дбатиме про них? Від таких думок їй хотілося весь час плакати. Чого такі думки лізуть у голову? Адже самогубство — гріх. Тільки б спинити потік страшних спогадів. Як вибратися з нього?