Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 34

— А до чого тут я?

— Реставратори повинні бути добрими психологами, вони ж відтворюють реальність, у якій жив і творив митець. Одночасно треба бути і добрим фізіономістом. Усе, про що автор думав, він відображав на обличчях своїх героїв.

— Отже, вам вдалося багато чого про мене довідатися?

— Саме так, я помітив роздратування на вашому обличчі. Навіщо ви сюди приїхали?

— Це довга і нецікава історія.

— Якщо не бажаєте, не розповідайте. Та якщо у вас виникне така потреба, приходьте завтра після шостої до Будинку інвалідів, я саме тоді закінчую роботу. Чекайте мене перед церквою, де похований Наполеон. Підемо щось вип’ємо разом і ви мені розповісте свою історію.

— Я не маю жодного бажання щось розповідати, — змучено відповіла Олена.

— Настане новий день, і ви подивитеся на світ іншими очима.

— А що робити зі стражданням? Невже воно може зникнути, не залишивши сліду?

— Отже, ви страждаєте. Як я не зрозумів цього відразу?

— А ще кажете, що є добрим фізіономістом.

— Я можу легко відрізнити добрі емоції від поганих, але для того, щоб точніше їх визначити, треба мати більше інформації.

— Ви не відповіли на моє запитання щодо страждань.

— Я готовий відповісти на будь-яке ваше запитання. Так от, спробуйте повірити, що в світі стаються неочікувані події, про які не можемо знати, доки в них не зануримося. Інколи здається, що на нас звалилося брилою чорне горе, та з часом виявляється все навпаки. Ми навіть стаємо вдячними долі, яка повернула життя саме так, а не інакше. В стражданнях душа загартовується.

— З ваших слів я повинна бути вдячна за страждання?

— Зараз вам цього ще не видно, справжній результат виявляється пізніше. Усі події, які з нами трапляються, є найліпшими для нас.

— Мені б дуже хотілося в це вірити, та наразі чомусь хочеться померти.

— Не говоріть дурниць, ліпше я вам покладу салат з крабів.

— Хіба можна їжею затамувати біль?

— Скажу по правді — можна.

— Як?

— Усе залежить від уяви.

— Що ви маєте на увазі?

— Ось, наприклад, уявіть собі, що ви завжди голодували, а про такий дивний салат з крабів навіть не могли мріяти. І от, нарешті, вам випала така нагода, яка трапляється лише раз у вічність. Хіба це не щастя? Просто треба бути вдячним за все, що нам дається в цю мить.

— Нехай тут ви маєте рацію, та щодо страждань мені важко погодитися.

— Усе відносне, на кожне страждання завжди знайдеться ще більше. Дякуйте за все, що вам дарує доля, і тоді перед вами відчиняться двері.

Їхню бесіду перервав Жан. Він підійшов до Олени і тихо шепнув на вухо.

— Від завтра я замовив тобі готель на три ночі. Я за все заплатив, уранці поясню.

— Шановні пані та панове, ми ще не чули привітань з нагоди уродин з уст нашої прекрасної гості. Пані Олено, побажайте щось моєму другові, — оголосив наступний тост Пантелій.

— Почекайте хвилину. Я зараз повернуся.

Перемагаючи себе, Олена встала з-за столу, піднялася на другий поверх, дістала з сумки подарунок. Поруч лежала повість «Життя в тіні». Які страшні зміни відбулися за якихось кілька годин. Те, що давало натхнення, обернулося отруйним жалом. Ні, тепер немає сенсу дарувати одкровення душі, більше це йому не належить, а залишиться з нею назавжди. Олена повернулася зі згортком у руці.