Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 38

— Як цікаво, ти, напевно, любиш свою роботу?

— Тут усі люблять свою роботу, бо без цього неможливо досягти успіху. Моє завдання — відновити красу і донести її людям. Нам треба поспішати, це місце не для відвідувачів.

У коридорі швидко дістав з малої шафки свій одяг.

— Почекай мене хвильку надворі, я зараз вийду.

За декілька хвилин вони прямували в бік Сени.

— Куди ми йдемо?

— Тут недалеко є одне маленьке кафе, ти, напевно, голодна?

— Не зашкодило б щось перекусити, — посміхнулася.

Олена зловила себе на тому, що посміхнулася вперше за два останні дні. За рогом у провулку заховалося кафе з назвою «Мисливське». Приміщення вщент заповнювали атрибути полювання. На стінах висіли картини зі сценами полювання, старовинні рушниці, голови вбитих тварин і опудала птахів. Дерев’яні столи були зроблені під старовину, а лави вкриті шкурами диких тварин.

— Це моє улюблене місце, я навіть маю тут свій постійний столик, — посміхнувся Пантелій.

Вони пройшли вглиб і потрапили в окрему нішу, посередині якої стояв великий дубовий стіл, а над ним висіла величезна картина з зображенням античного бога Пана.

— Цей бог є первообразом природної енергії й означає силу духа, що контролює нижчі світи.

— Я знаю, що він завжди супроводжував Діоніса, — зауважила Олена.

— Ти, може, не знаєш, що саме Пан є автором священних танців, які символізували круговий рух планет.

— У нього така незвична зовнішність!

— Під нею приховано багато символів. Одні кажуть, що батьком Пана є Зевс, інші — Гермес. Після народження цапоногого хлопця забрали на Олімп, однак він там не зміг жити, його вабила земля, її ліси і гори. Це був лагідний і добрий юнак, який понад усе любив природу і знав її як ніхто інший. Йому не подобалося літати в ефемерних мріях, його значно більше приваблювали реалії.

— Мені дуже подобалося літати в хмарах, а довелося боляче впасти на реальну землю, — сумно зауважила Олена.

— Раз ми вже на реальній землі, то що тобі замовити? — запитав Пантелій.

— А що тут є?

— Усе, що бажаєш.

— Я не голодна, хоча й не їла від ранку. Це через нерви.

— Тоді я замовлю нам обом по салату. Порції такі великі, що одному годі з’їсти. А ще візьму дві пляшки сидру — улюбленого напою французів.

— Мені колись подобалося це вино з яблук, та зараз його чомусь нема в наших крамницях.

— Не порівнюй сидр у вас і у Франції. Це велика різниця.

Порції салату були справді дуже великими.

— Я не знаю, чи подужаю, — здивувалася Олена.

— Нічого, осилиш. Так що в нас із нервами?

— Мені дуже важко, не знаю з чого почати, та й згадувати не хочеться.

— Тоді я задам тобі запитання. У тебе щось було з Жаном?

— Я була переконана, що так, а тепер розумію, що ні.

— Щось романтичне, якщо ти примчала аж сюди до нього.

— А що, видно?

— Не те слово. Спробую вгадати. Ти не знала про одруження Жана, чи не так?

— Ти мені нагадуєш провидця.

— Я ж тобі казав, що є реставратором. Мені важливо знати, якими ролями наділив митець своїх героїв.

— Поясни.

— Ми завжди граємо ту чи іншу роль, одягаємо маскарадні костюми і поринаємо в ілюзії. Усе залежить від того, яку виберемо маску: трагічну, комічну, романтичну чи якусь іншу.