Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 32
Ева Гата
Вона прослизнула в свій покій і замкнулася, щоб нікого не бачити. Гострий біль роздирав груди. Олена впала на ліжко і втупилася в стелю. У голові — суцільний хаос. Зрозуміло, тут залишатися не можна. Треба йти, але куди? Може встигнути ще на автобус і поїхати з усіма до Лурда? Проте вже замало часу, щоб повернутися на Конкорд. А, може, ні?
Олена швидко встала і почала складати речі. «Якщо за дві години доберуся, то ще встигну на автобус. А якщо ні? Куди я подінуся на ніч у Парижі?».
Хтось застукав у двері. На порозі стояв Жан.
— Пішли, вип’єш кави.
— Мені не хочеться, — сумно відповіла Олена.
— Пробач, завжди треба бути готовим до сюрпризів.
— Я це зрозуміла, тому хочу попросити про одну річ.
— Яку?
— Знайди мені недорогий готель у Парижі. Я не можу залишатися тут ні хвилі.
— На скільки днів?
— Чотири ночі.
— Цю ніч ти переночуєш у моєму домі!
— Ні, мені треба негайно йти, я не можу тут залишатися.
— Зрозумій, що подумає моя дружина, якщо ти зараз підеш геть? Переночуєш одну ніч у нашому домі, а завтра скажеш, що маєш якісь домовленості й повинна поїхати. Я їй розповів, що ти приїхала до Парижа в справах і лише на день завітала до нас привітати мене з уродинами.
— Який ти егоїст! Ти про все розпорядився без мене! — зірвалася Олена, — Тобі головне, щоб не здогадалася твоя дружина, а на мене тобі наплювати!
— Тихо, тихо, не влаштовуй істерик. Мені ще не вистачає скандалів, — Жан схопив її за плечі, намагаючись заштовхати в кімнату й зачинити двері.
Жінка обм’якла в його руках і гірко заплакала.
— Як ти міг так зі мною вчинити, — крізь сльози схлипувала Олена.
— А що я такого зробив?
— Як що? А одруження — це, по-твоєму, ніщо?
— Я ж тобі не присягав на вірність, та й, зрештою, ти ж заміжня.
— Я ж хотіла за тобою йти на край світу, хіба ти не пам’ятаєш?
— Мало що говорять у пориві пристрасті.
— Якою я була сліпою, я так легковажно повірила тобі.
— Послухай, я тобі нічого не обіцяв і прошу нічого від мене не вимагати, а зараз ти нікуди не підеш, зрозуміла? — гостро промовив Жан. — А тепер заспокойся і поспи.
Олена з ненавистю штовхнула Жана в груди, випихаючи з кімнати, і замкнула двері на ключ. Потім упала лицем на ліжко. На душі було так бридко, наче хтось вилив туди відро помиїв. Їй хотілося вити від туги і розпачу, сльози котилися градом, а груди стискали спазми.
Важкі думи, рясні сльози, фізична і душевна втома вщент її вимучили, очі почали злипатися і вона поринула в сон.
Розбудив стук у двері.
— Оленко, досить так довго спати, пора спускатися, прийшли батьки, я хочу тебе з ними познайомити.
Олена розплющила очі. «Де я?» — не могла збагнути. І раптом пригадалися останні події. Вона не мала бажання будь-де виповзати зі свого сховку, та обставини спонукали робити те, чого зовсім не бажала. Треба швидко встати й більш-менш дати собі лад. Зрештою, їй захотілося їсти, від самісінького ранку ще не мала й крихти в роті.
— А ось і наша люба гостя, — урочисто промовив Жан.
«Та він правдивий цинік», — подумала Олена, нічого не відповівши.
Святковий стіл прикрашали кольорові салати та різні невідомі страви. У кріслах сиділи літній чоловік і жінка. З вигляду вони нагадували аристократичну пару, яка одягла маску фальшивої люб’язності.