Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 155

Наступного ранку патронеса несподівано завітала до мене в кабінет. Ми сіли пити каву з коньяком і балакали про різні дурниці. Усе виглядало напрочуд мило, і я навіть встиг подумати, що, мабуть, усе ж таки з нею мені найкомфортніше. Та коли прощалися, стала зрозумілою мета її візиту. Якби ти знала, що вона мене попросила! Та ні, це виглядало не як прохання, власне вона, м’яко стелючи, насправді мені наказувала тоном володарки, від якого мене взяли дрижаки.

А від змісту прохання просто перехопило подих. Як наважилася таке просити?! Звичайно, я їй багато чим завдячував, але таке! Не повіриш, вона вимагала від мене, щоб я взяв на роботу до себе Ярослава Гроха та ще й на місце свого заступника.

— В тебе є вільна вакансія, маєш нагоду її заповнити.

— Я не братиму цього чоловіка до себе на роботу, — холодно процідив крізь зуби.

— Ти повинен його взяти, це моє особисте прохання, — не відступала, — тим паче, я для тебе її особисто звільнила, чи, може, заперечиш?

— Погоджуюся, тобі завдячую усім, та навіть, якби сам президент мене просив, я б не погодився, — обурився.

— Не розумію твоєї впертості, — суворо стисла губи.

— При всій повазі до вас, мені дуже шкода, — я навмисне звернувся до неї на «ви».

— Я щось не розумію вашої політики, — підхопила мій тон.

— Що ви маєте на увазі? — продовжував.

— Не раджу продовжувати у такому дусі.

— Я його не візьму і на цьому поставимо крапку, — гостро обрубав.

— Чим же він вам не пасує?

— Усім, я не бажаю про нього говорити.

— Прийдеться взяти, мій коханий. Скажу відверто, він потрібен мені.

— В якому сенсі? — здивувався я.

— Його тесть оперував мого чоловіка. Операція дуже дорога. Він не взяв з нас грошей, лише попросив допомогти влаштувати Ярослава на роботу.

— Отож, ти залагоджуєш свої фінансові справи моїм коштом, — необачно вирвалося.

— Он як ти заговорив! Щось у тебе коротенька пам’ять. Чи тобі нагадати деякі подробиці? — злісно блиснули її очка.

— Облишмо цю тему, вона нікому не приємна.

— Не облишу, поки не виконаєш мого прохання.

— Я не хочу нічого спільного мати з цією родинкою. Між нами давня ворожнеча. Хочеш чи ні, я залишуся послідовним у своїх діях.

— Чому ж тоді, послідовний мій, взяв його кузину на роботу, ще й стріляєш до неї очками?

— Я нікого не брав, це якась помилка.

— Як бачиш, ні, вона вже півроку у вас працює, — насмішкувато поглянула на мене, — ти забув скільки вона заплатила за своє місце? — вона вийшла і голосно хряснула дверима.

Я спочатку не зрозумів, про кого йшлося, а потім мене осінило. Я закам’янів, наче мене побив грім. Правду кажуть, що найбільші підлоти роблять найближчі люди, проте від свого найкращого приятеля я такого не чекав. Удар нижче пояса!