Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 153

За тиждень я повернувся додому. Хоча, мабуть, слово «додому» тут не личить. Тепер я вже й сам не знав, що називати цим словом. Колись моїм прихистком був наш із тобою дім, моя непохитна фортеця. Вона так і залишилася стояти на варті втрачених цінностей.

Але час нищить безжалісно все, і ми йому в тому допомагаємо. Не пошкодував він і мого останнього оплоту. Ти ще довго зберігала тліючий каганець. Для мене образ нашого дому тепер нагадує обвуглену Ґедехтніскірхе, що світить зяючим отвором у небесну височінь. А вона ж колись також була прихистком, куди приходили знедолені питати про рай.

Руїна — це те, що залишилося від досконалої форми — порожній зуб, як висловився той Ярко. Такий рукотворний образ завжди нагадуватиме про втрачені ідеали. Я переконаний: первотвір ніколи не зникає. Він вічно живе, просто в іншому вимірі. Після зустрічі з «Островом мертвих» я переконався остаточно. В мені почали прокидатися з найвіддаленіших комірок пам’яті давно забуті відчуття. Я згадав навіть запах рідної домівки, що мене завжди зустрічав на порозі і якого вже нема. Зрештою, моє марнотне життя незабаром закінчиться, і тоді я попливу темними водами забуття разом зі своєю Смертю на дивний острів своїх ілюзій.

Напевно, я занадто вдарився у песимізм і філософію. Згадав наш дім, і мені стало дуже сумно за його теплом.

Так от. Я повернувся з Берліна туди, що почав називати домом і вирішив продовжити свій звичайний ритм. Поїздка зіграла дуже велику роль у майбутньому та, на жаль, тоді уся важливість цієї події не була відома.

Тут я повинен перервати потік думок. Кульмінація попереду і мені хочеться до неї добре підготуватися. Кохана моя, я змушений тебе ненадовго покинути. Завтра зустрінемося знову. Я кохаю тебе і цілую твої очі.

4.02.20…

День четвертий

Люба моя! Цілу ніч не спав, думав, як найкраще передати тобі мої почуття. Ми, примітивні істоти, позбавлені правдивих засобів комунікації. Як описати тонкощі будь-чого словами? А стан душі? Погодься: слова, жести, міміка, зображення, кольорові чи об’ємні образи, що ми творимо, і навіть музика — усе це недосконалі і неповні, уривчасті, часткові вирази, за допомогою яких намагаємося розкрити себе іншим, чи навколишньому світу взагалі. Інколи людині здається, що вдалося, однак це лише грубе наближення, що не відповідає дійсності, суцільна ілюзія. Хіба можна вкласти нехай у найдосконалішу форму любов? Це те ж саме, що нескінченну кількість раз вписувати багатокутник у коло. Як би багато граней не додавати, все одно вони залишатимуться уламками прямих, намагаючись повторити ідеальні сегменти.

Люди недосконалі, і цьому є пояснення. Вони самі відмовилися від своїх ідеалів. Я переконаний: ті, хто будували Вавилонську вежу, знали прадавню мову. А потім, внаслідок своєї сліпоти, втратили її так само, як я втратив тебе. Ті будівничі зловживали своїм безсмертним даром, почали поневолювати природу для своїх низьких потреб. Та коли вони намірилися поневолити небеса, їхньому нахабству прийшов кінець. Вавилонську вежу чекало таке ж безталання, як і Ґедехтніскірхе. Зауваж: не має значення, коли була руйнація, суть же ж одна й та сама.