Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 151

За фасадом Альтесмузею натрапив на грандіозну будівлю. «Національна галерея», — прочитав уголос. Ось де моя душа отримає заспокоєння. Нарешті я побачу «Самотнє дерево» Фрідріха.

Оглядини розпочав з останнього — третього — поверху. Портрети, портрети, напудрені перуки, напомаджені обличчя, схожі на маски. Який дивний макіяж був тоді в моді: цілком втрачалися усі індивідуальні риси. Затемнені приміщення зі стародавніми іконами залишали мене байдужим. Я стояв серед старовинних полотен без жодних емоцій. Що я шукав? «Самотнє дерево»? Чи ще щось?

Другий поверх — збірки імпресіоністів Моне і Мане також не пройняли моєї душі. Та й Тулуз Лотрек мене не надто цікавив, оскільки далеко масштабніше зібрання я оглядав у Парижі.

Швидше б знайти зал німецького романтизму.

«Каспар Давид Фрідріх — славетний німецький романтик-пейзажист кінця вісімнадцятого століття — початку дев’ятнадцятого, вічний шукач вільного духу», — нарешті в одному з залів прочитав коротке повідомлення про автора. Я знав, що він не любив підписувати свої роботи, вважаючи себе тим, хто віддзеркалює Природу. Таке дозволяють собі лише генії. Пересічним людям не зрозуміти, як це не увіковічити своє ім’я.

Знаєш, моя мила, я багато над цим думав. Вища мудрість у тому, щоб дарувати таємно. Навіщо нагадувати про своє авторство? Ніхто не знає, хто є справжнім автором. Шедеври народжуються завдяки натхненню, а ми, прості смертні, не маємо змоги ні його контролювати, ні розгадати. Воно або приходить, або ні.

Я зрозумів Фрідріха. Його ставлення до світу було мені близьким. Самотнє дерево — знайомий образ. Ще недавно я вірив, що зі сяючої вершини спокійно споглядаю болотисту рівнину з напівзасохлим деревом. Та чи справді так є? Навіщо прийшов сюди? Уважно оглядаючи полотно, я щораз більше переконувався, — ми з самотнім деревом наче близнюки. Хоч я і був на вершині уявної слави, та радості від цього не мав. Я залишався надалі дуже самотньою людиною.

Що буде після моєї смерті? — намагався знайти відповідь на одвічне питання. Чи хтось згадає моє ім’я і мої вірші? Як потрапити у вічність? Невже треба вмерти, щоб люди гідно оцінили мене? І навіщо платити таку велику ціну за визнання? Яка мені з нього користь, якщо я цього не бачитиму? Чи маю страх Смерті?

Лякає забуття. Можливо, колись довкола цього самотнього дерева росли й інші дерева. Де вони тепер? Ніхто вже й не згадає. Звідки така впевненість, що визнання прийде після смерті? А якщо усі забудуть мене і життя прожив намарно?!