Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 149

— Та й влаштуватися на добру посаду нелегко.

— Думаю, що і тут у мене не буде проблем, плани наполеонівські, — щасливо засміявся.

— Які, якщо не секрет? — мене розібрала цікавість.

— Ми з вами зараз їдемо до станції Гауптбангоф, побачите витвір сучасної техніки. Це не вокзал, а колосальний монстр зі склобетону, який живе власним життям. Скільки ж поверхів там є, і кожний має свій перон, з якого в усі напрямки відходять поїзди. Заблукати тут елементарно, якщо не розуміти системи, — вдав, що не чує мого запитання.

З перону я чемно поплівся за Ярком лабіринтами, знайомими лише йому. Нарешті вийшли надвір.

— Довкола якесь поле, — озирнувся з цікавістю.

— Площа Вашингтона, зараз ми її перетнемо і потрапимо прямісінько до Рейхстагу, а там рукою подати до Бранденбурзьких воріт. Через них треба обов’язково пройти, адже вони символ возз’єднання Німеччини. Мені здається, що кожний з нас колись порушив єдність і має над чим замислитися.

Я здогадувався на що натяк, однак не мав бажання розвивати цієї теми. Можливо, зухвалець очікував, що попрошу в нього вибачення? Не дочекається.

Так у цілковитій мовчанці ми минули Бранденбурзькі ворота і вийшли на знамениту вулицю Унтер ден Лінден, а тоді попри Берлінську оперу і Острів музеїв попрямували до Олександрпляц.

— Ми на Олександрпляц сядемо на електричку і під’їдемо до Зоо.

— Ой, я не маю бажання йти до звіринцю.

— Я вас туди і не веду, там є ще одна цікава пам’ятка архітектури, яку варто оглянути.

Мені набрид мій запопадливий супутник, хотілося позбутися його чимшвидше. Не можу достеменно пояснити тобі свій стан, та його присутність мучила мене і не давала отримати насолоду від міста. Як же втекти?

На площі перед станцією Зоо було людно. «Непомітно розчинитися у натовпі», — свердлила думка.

— Тут кінцева зупинка двох автобусів — сотого і двохсотого, — обидва об’їжджають місто по колу, однак у першого менший радіус. Можна виходити в будь-якому місці, оглядати пам’ятки, а потім сідати у наступний автобус і рушати далі. Ніколи не загубитеся, головне, він завжди повертається на цю площу, — вгадав мої підступні думки Ярко.

— Якщо матиму нагоду, обов’язково скористаюся, — опустив очі.

— А зараз побачите вражаючу споруду, вона нікого не залишає байдужим. Ґедехтніскірхе, побудована наприкінці дев’ятнадцятого століття кайзером Вільгельмом ІІ на честь його діда.

Перед моїм зором виріс чорний від колишньої пожежі собор з обрубаною дзвіницею, схожою на уламки ракети. Вона ніби мала намір здійнятися до небес, однак блискавка безжалісно відрубала їй носа. Від напівспаленої вежі залишилася тільки основа, що прикипіла до даху будівлі.

— Вас не вражає? — поглянув із цікавістю на мене Ярко.

— Неприємне враження. Шкода, гарна кірха.

— Її мали зруйнувати, щоб нагадувала нащадкам про помилки батьків.

— Ceterum censeo Carthaginem esse delendam , — промовив із сарказмом і поглянув краєм ока на Ярка.

Я мав стовідсоткову впевненість, що він не зрозумів латини.

— Її ще називають «порожнім зубом», — не відреагував на мою сентенцію, — Смішно, часто буває так, що точиш зуба на когось, а потім виявляється, що залишилося одне порохно, замість небезпечного ікла стирчить гнилий цурпалок. Ґедехтніскірхе вирішили залишити такою, як вона є, на спогад про війну. А тепер зверніть увагу на восьмикутну будівлю поруч, засклену синім склом з височезною вежею — нова кірха.