Один у другого питаєм,Нащо нас мати привела?Чи для добра? Чи то для зла?Нащо живем? Чого бажаєм?І, не дознавшись, умираєм,А покидаємо діла…Які ж мене, мій Боже милий,Діла осудять на землі?Коли б ті діти не росли,Тебе, святого, не гнівили,Що у неволі народилисьІ стид на Тебе понесли.
* * *
Ой, стрічечка до стрічечкиМережаю три ніченьки,Мережаю, вишиваю,У неділю погуляю.Ой, плахотка-червчаточка,Дивуйтеся, дівчаточка,Дивуйтеся, парубки,Запорозькі козаки.Ой, дивуйтесь, лицяйтеся,А з іншими вінчайтеся.Подавані рушники…Отаке-то козаки!
ПОЛЯКАМ
Ще як були ми козаками,А унії не чуть було,Отам-то весело жилось!Братались з вольними ляхами,Пишались вольними степами,В садах кохалися, цвіли,Неначе лілії, дівчата.Пишалася синами мати,Синами вольними… Росли,Росли сини і веселилиСтарії скорбнії літа…Аж поки іменем ХристаПрийшли ксьондзи і запалилиНаш тихий рай. І розлилиШироке море сльоз і крові,А сирот іменем ХристовимЗамордували, розп’яли…Поникли голови козачі,Неначе стоптана трава,Украйна плаче, стогне-плаче!За головою головаДодолу пада. Кат лютує,А ксьондз скаженим язикомКричить: «Te Deum! Алілуя!…»Отак-то, ляше, друже, брате!Неситії ксьондзи, магнатиНас порізнили, розвели,А ми б і досі так жили.Подай же руку козаковіІ серце чистеє подай!І знову іменем ХристовимМи оновим наш тихий рай.
* * *
Самому чудно. А де ж дітись?Що діяти і що почать?Людей і долю проклинатьНе варт, єй-богу. Як же житиНа чужині на самоті?І що робити взаперті?Якби кайдани перегризти,То гриз потроху б. Так не ті,Не ті їх ковалі кували,Не так залізо гартували,Щоб перегризти. Горе нам!Невольникам і сиротамВ степу безкраїм за Уралом.
СОН
Гори мої високії,Не так і високі,Як хороші, хорошії,Блакитні здалека.З Переяслава старого,З Виблої могили,Ще старішої… мов ті хмари,Що за Дніпром сіли.Іду я тихою ходою,Дивлюсь – аж он передо мноюНеначе дива виринають,Із хмари тихо виступаютьОбрив високий, гай, байрак;Хатки біленькі виглядають,Мов діти в білих сорочкахУ піжмурки в яру гуляють,А долі сивий наш козакДніпро з лугами виграває.А онде, онде за ДніпромНа пригорі, ніби капличка,Козацька церква невеличкаСтоїть з похиленим хрестом.Давно стоїть, виглядаєЗапорожця з Лугу…З Дніпром своїм розмовляє,Розважає тугу.Оболонками старими,Мов мертвець очимаЗеленими, позираєНа світ з домовини.Може, чаєш оновлення?Не жди тії слави!Твої люде окрадені,А панам лукавим…Нащо здалась козацькаяВеликая слава?!…І Трахтемиров геть гороюНечепурні свої хаткиРозкидав з долею лихою,Мов п’яний старець торбинки.А он старе Монастирище,Колись козацькеє село,Чи те воно тойді було?…Та все пішло ц[арям] на грище:І Запорожжя, і село…І монастир святий, скарбниця, —Все, все неситі рознесли!…А ви? ви, гори, оддали!!…Бодай ніколи не дивитьсяНа вас, проклятії!! Ні, ні…Не ви прокляті… а гетьмани,Усобники, ляхи погані!!…Простіть, високії, мені!Високії! і голубії!Найкращі в світі! Найсвятії!Простіть!… Я Богу помолюсь…Я так її, я так люблюМою Україну убогу,Що проклену святого Бога,За неї душу погублю!Над Трахтемировим високоНа кручі, ніби сиротаПрийшла топитися… в глибокім,В Дніпрі широкому… отакСтоїть одним-одна хатина…З хатини видно УкраїнуІ всю Гетьманщину кругом.Під хатою дідусь сивенькийСидить, а сонечко низенькоУже спустилось над Дніпром.Сидить, і дивиться, і дума,А сльози капають… «Гай-гай!… —Старий промовив. – Недоуми!Занапастили Божий рай!…Гетьманщина!!…» І думнеєЧоло похмаріло…Мабуть, щось тяжке, тяжкеєВимовить хотілось.Та не вимовив…………………………………………….«Блукав я по світу чимало,Носив і свиту і жупан…Нащо вже лихо за УраломОтим киргизам, отже, й там,Єй же богу, лучше жити,Ніж нам на Украйні.А може, тим, що киргизиЩе не християни?…Наробив ти, Христе, лиха!А переіначив?!Людей Божих?! КотилисяІ наші козачіДурні голови за правду,За віру Христову,Упивались і чужоїІ своєї крові!…А получшали?… Ба де то!Ще гіршими стали,Без ножа і автодафеЛюдей закувалиТа й мордують… Ой, ой, пани,Пани-християне!…»Затих мій сивий, битий тугою,Поник старою буй-головою.Вечернє сонечко гай золотило,Дніпро і поле золотом крило,Собор Мазепин сяє, біліє,Батька Богдана могила мріє,Київським шляхом верби похиліТрибратні давні могили вкрили.З Трубайлом Альта меж осокоюЗійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.І все те, все те радує очі,А серце плаче, глянуть не хоче!Попрощалось ясне сонцеЗ чорною землею,Виступає круглий місяцьЗ сестрою зорею,Виступають із-за хмари,Хмари звеселіли…А старий мій подивився,Сльози покотились…«Молюсь тобі, Боже милий,Господи великий!Що не дав мені загинуть,Небесний Владико.Що дав мені добру силуПересилить гореІ привів мене, старого,На сі святі гориОдинокий вік дожити,Тебе восхвалити,І Твоєю красотоюСерце веселити…І поховать побитеєГріхами людськимиНа горах оцих високихІ витать над ними…»Утер сльози нехолодні,Хоч не молодії…І згадував літа своїДавнії, благії…Де, як, коли і що робилось?Було що справді, а що снилось,Які моря перепливав!…І темний гайок зелененький,І чорнобривка молоденька,І місяць з зорями сіяв,І соловейко на калиніТо затихав, то щебетав,Святого Бога вихваляв;І все то, все то в Україні!…І усміхнувся сивий дід…Бо, може, нігде правди діть,Було таке, що й женихались,Та розійшлися, не побрались,Покинула самого жить,В хатині віку доживати!…Старий мій знову зажуривсь,Ходив довгенько коло хати,А потім Богу помоливсь,Пішов у хату ночувати.А місяць хмарою повивсь.Отакий-то на чужиніСон мені приснився!Ніби знову я на волю,На світ народився.Дай же, Боже, коли-небудь,Хоч на старість, статиНа тих горах окраденихУ маленькій хаті.Хоча серце замучене,Поточене горем,Принести і положитиНа Дніпрових горах.
