Хіба ж живуть вони? І знають,Як ви сказали, благодать,Любов?…
1
Що, що? Недочуваю…
2
Вони, кажу вам, прозябають.Або, по-вашому, ростуть,Як та капуста на городі.
1
Отак по-вашому! Ну, годі ж,Нехай собі і не живуть…А все скажу-таки як хочеш.А ви їм жить не даєте,Бо ви для себе живете,Заплющивши письменні очі.
2
Отже, як будем так писать,То ми й до вечора не кончим.Ну, де той безталанний зять?Вернувсь вдовиченко додому,А зять пішов у москалі.Не жаль було його нікому,Та ще й сміялись у селі!Отже, далебі, не знаю,Чи вона верталась,Катерина, до матері,Чи так і пропала?Була чутка, що стриженуВ Умані водилиПо улицях – украла щось…Потім утопилась.Та все то те, знаєш, людеВтоплять і задушать!А може, то така правда,Як на вербі груші.Знаю тілько, що про неїІ пісню проклали.Я чув тойді, на досвіткахДівчата співали:«Шелесь, шелесь по дубині,Шапки хлопці погубили,Тілько наймит не згубив,Удовівну полюбив…»Соромітна, нехай їй лихо!Минали літа тихо, тихо, —Отак пиши, – і за гріхиКарались Господом ляхи,І пугав Пугач над Уралом.Піїти в одах вихвалялиВойну й царицю. Тілько миСиділи нишком, слава Богу.Після великої зимиВернувся і Максим безногий.В поході, каже, загубив.Та срібний хрестик заробив!– Чого він придибав? Нема в його хати,Ні сестри, ні брата, нікого нема.Чого ж він приплентав? – А хто його зна!Чи чув ти, що кажуть, легше умиратиХоть на пожарині в своїй стороні,Ніж в чужій в палатах, чи чув ти? – Ба ні.Ей, дядечку, швидче будемо писати,Бо хочеться спати і вам і мені.Зажуривсь москаль-каліка,Де йому подітись?Вдовиченко в пікінерах,Вдова на тім світі!До кого ж він прихилиться?Де перезимує?Уже осінь, незабаромЗима залютує.Нема його в світі долі,Полинула в поле!…Попросився зимуватиДо дяка у школу.Бо таки й письма, спасибі,Москалі навчили,І в косі був, бо й москаліТойді, бач, носилиСиві коси з кучерямиУсі до одного,І борошном посипали,Бог їх зна для чого!Максим таки як письменний,Було, помагаєІ на клиросі дякові,І Псалтир читаєНад покойними. Й хавтуриЗ школярами носить.А в Пилипівку, сірома,Христа ради просить!Нічого, знай, своє пишиТа перед людьми не бреши.Хоч би тобі лихе словоПочув хто од його.– І талан і безталання —Все, – каже, – од Бога.Ані охне, ні заплаче,Неначе дитина.І собаки не кусалиМоскаля Максима.А в неділю або в святоМов причепуриться,Шкандибає на вдовинуПустку подивиться.Сяде собі у садочку…І вдову згадає,І за її грішну душуПсалтир прочитає.Катерину о здравіїТихенько пом’яне!Утре сльози – все од Бога —Й веселенький стане.А в Петрівку і СпасівкуНе спочине в школі,Бере заступ і лопату,Шкандибає в поле…І край шляху при долині —Отже, не вгадаєш,Що каліка виробляє, —Криницю копає!Та й викопав. На те літоКриницю святили,На самого Маковія,І дуб посадилиНа прикмету проїзжачим.А на друге літоМоскаля, вже неживого,Найшли в балці дітиКоло самої криниці —Вийшов подивитьсяОстанній раз, сіромаха,На свою криницю.Громадою при долиніЙого поховали,І долину і криницюНа пам’ять назвалиМоскалевою. На СпасаАбо МаковіяІ досі там воду святять.І дуб зеленіє.Хто йде, їде – не минаютьЗеленого дуба,В холодочку посідаютьТа тихо та любо,П’ючи воду погожую,Згадують Максима…Отак живіть, недоуки,То й жить не остине.
