О люди! люди небораки!Нащо здалися вам царі?Нащо здалися вам псарі?Ви ж таки люди, не собаки!Вночі і ожеледь, і мряка,І сніг, і холод. І НеваТихесенько кудись неслаТоненьку кригу попід мостом.А я, отож таки вночі,Іду та кашляю йдучи.Дивлюсь: неначе ті ягнята,Ідуть задрипані дівчата,А дід (сердешний інвалід)За ними гнеться, шкандибає,Мов у кошару заганяєЧужу худобу. Де ж той світ!?І де та правда!? Горе! Горе!Ненагодованих і голихЖенуть (последний долг отдать),Женуть до матері байстрятДівчаточок, як ту отару.Чи буде суд! Чи буде кара!Царям, царятам на землі?Чи буде правда меж людьми?Повинна буть, бо сонце станеІ осквернену землю спалить.
[ПЕРЕСПІВИ ЗІ «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»]
ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
В Путивлі-граді вранці-раноСпіває, плаче Ярославна,Як та зозуленька кує,Словами жалю додає.– Полечу, – каже, – зигзицею,Тією чайкою-вдовицею,Та понад Доном полечу,Рукав бобровий омочуВ ріці Каялі. І на тілі,На княжім білім, помарнілім,Омию кров суху, отруГлибокії, тяжкії рани…І квилить, плаче ЯрославнаВ Путивлі рано на валу:– Вітрило-вітре мій єдиний,Легкий, крилатий господине!Нащо на дужому криліНа вої любії мої,На князя, ладо моє миле,Ти ханові метаєш стріли?Немало неба, і землі,І моря синього. На моріГойдай насади-кораблі.А ти, прелютий… Горе! Горе!Моє веселіє украв,В степу на тирсі розібгав.Сумує, квилить, плаче раноВ Путивлі-граді Ярославна.І каже: – Дужий і старий,Широкий Дніпре, немалий!Пробив єси високі скали,Текучи в землю половчана,Носив єси на байда[ка]хНа половчан, на КобякаДружину тую Святославлю!…О мій Словутицю преславний!Моє ти ладо принеси,Щоб я постіль весела слала,У море сліз не посилала,Сльозами моря не долить.І плаче, плаче ЯрославнаВ Путивлі на валу на брамі.Святеє сонечко зійшло.І каже: – Сонце пресвятеєНа землю радість принеслоІ людям і землі, моєїТуги-нудьги не розвело.Святий, огненний господине!Спалив єси луги, степи,Спалив і князя і дружину,Спали мене насамоті!Або не грій і не світи…Загинув ладо… Я загину!В Путивлі-граді вранці-раноСумує, плаче Ярославна.– Полечу, – рече, – зозулею,Понад Дунаєм полечу!Рукав бебряний омочуВ ріці Каялі… І омиюНа княжому дебелім тіліЗасохлу кров його… ОтруГлибокії на любім ладо рани. —І плаче, плаче ЯрославнаВ Путивлі-городі,Й рече:– Вітрило-вітре, господине!Нащо ти вієши, несешНа легкому крилі своємуХиновські стріли?З передсвіта до вечора,А з вечора до досвітаЛетить стріла кальоная,Бряжчить шабля о шеломи,Тріщать списи гартованіВ степу, в незнаємому полі,Середи землі половецької.Земля чорна копитамиПоорана, поритая;Костьми земля засіяна,А кровію политая.І журба-туга на тім поліЗійшла для руської землі.Що гомонить отам, зичитьУдосвіта? То повертаєТой Ігор військо на пригодуТому буй-туру Всеволоду.І бились день,І другий билися,Та коло полудня на третійПоникли Ігореві стязі.Отак на березі КаялиБрати різнились; бо несталоКрові-вина!… ДопировалиХоробрі русичі той пир,Сватів упоїли,А самі простяглисяЗа землю руськую. ХилиласьІ слалась, плачучи, трава,Високі гнулись дерева…Додолу гнулися, журились!
