Дівча любе, чорнобривеНесло з льоху пиво.А я глянув, подивився —Та аж похилився…Кому воно пиво носить?Чому босе ходить?…Боже сильний! Твоя силаТа тобі ж і шкодить.
* * *
Зійшлись, побрались, поєднались,Помолоділи, підросли.Гайок, садочок розвелиКругом хатини. І пишались,Неначе князі. Діти грались,Росли собі та виростали…Дівчаток москалі украли,А хлопців в москалі забрали,А ми неначе розійшлись,Неначе брались – не єднались.
* * *
Злоначинающих спини,У пута кутії не куй,В склепи глибокі не муруй.А доброзиждущим рукамІ покажи, і поможи,Святую силу ниспошли.А чистих серцем? Коло їхПостави ангели своїІ чистоту їх соблюди.А всім нам вкупі на земліЄдиномисліє подайІ братолюбіє пошли.
* * *
І Архімед, і ГалілейВина й не бачили. ЄлейПотік у черево чернече!А ви, святиє предотечі,По всьому світу розійшлисьІ крихту хліба понеслиЦарям убогим. Буде битеЦарями сіянеє жито!А люде виростуть. УмрутьЩе незачатиє царята…І на оновленій земліВрага не буде, супостата,А буде син, і буде мати,І будуть люде на землі.
* * *
І день іде, і ніч іде.І голову схопивши в руки,Дивуєшся, чому не йдеАпостол правди і науки!
* * *
І тут, і всюди – скрізь погано.Душа убога встала рано,Напряла мало та й ляглаОдпочивать собі, небога.А воля душу стерегла.– Прокинься, – каже. – Плач, убога!Не зійде сонце. Тьма і тьма!І правди на землі нема!Ледача воля одурилаМаленьку душу. Сонце йдеІ за собою день веде.І вже тії хребетносилі,Уже ворушаться царі…І буде правда на землі.
* * *
Колись-то ще, во время оно,Помпілій Нума, римський цар,Тихенький, кроткий государ,Втомившись, пишучи закони,Пішов любенько погулятьІ одпочить. Та, спочивавши,Додумать, як би то скуватьКайдани на римлян. І, взявшиГнучкий одноліток лози,Каблучку заходивсь плести,На шию б то. Коли погляне,У холодочку під платаномДівча заквітчанеє спить…Дріадам нічого робитьПеред такою красотою,Перед богинею такою!Сама Егерія в гаю,Кленучи доленьку свою,Повісилась. А мудрий НумаІ на дівча і на цвітиДивується собі і дума,Який би ретязь ще сплести?
* * *
Кума моя і яВ Петрополіськім лабіринтіБлукали ми – і тьма, і тьма…«Ходімо, куме, в піраміду,Засвітим світоч». І зайшли.Єлей і миро принесли.І чепурненький жрець Ізіди,Чорнявенький і кавалер,Скромненько длань свою простер,І хор по манію лакея,Чи то жерця: «Во ІудеїБисть цар Саул». Потім хорРевнув з Бортнянського: «О, скорбь,О, скорбь моя! О, скорбь велика!»
Л.
Поставлю хату і кімнату,Садок-райочок насажу.Посижу я і похожуВ своїй маленькій благодаті.Та в одині-самотиніВ садочку буду спочивати,Присняться діточки мені,Веселая присниться мати,Давнє-колишній та яснийПрисниться сон мені!… і ти!…Ні, я не буду спочивати,Бо й ти приснишся. І [в] малийРайочок мій спідтиха-тихаПідкрадешся, наробиш лиха…Запалиш рай мій самотний.
ЛИКЕРІ
На пам’ять 5 августа 1860 г.
Моя ти любо! мій ти друже!Не ймуть нам віри без хреста,Не ймуть нам віри без попа.Раби, невольники недужі!Заснули, мов свиня в калюжі,В своїй неволі! Мій ти друже,Моя ти любо! Не хрестись,І не кленись, і не молисьНікому в світі! Збрешуть люде,І візантійський СаваофОдурить! Не одурить Бог,Карать і миловать не буде:Ми не раби Його – ми люде!Моя ти любо! усміхнисьІ вольную святую душуІ руку вольную, мій друже,Подай мені. То перейтиІ Він поможе нам калюжу,Поможе й лихо донестиІ поховать лихе дебелеВ хатині тихій і веселій.
