Наїхали старостиЙ молодик за ними:Вони собі пішли в хатуЗ батьком розмовляти;А я в його, молодого,В того чорнобривця,Беру коня, та й нічого —Веду до криниці.Кінь утомлений, копитаРозкуті, розбиті,Сіделечко мережанеЗопсуте, невкрите.– Скажи, коню, до кого цеВи так нагло гнались?– До якоїсь чорнобривкиВсю ніч майнували.– Чи ти ж, коню, будеш питиЗ нашої криниці?Чи буде та чорнобривкаСей рік молодиця?
* * *
Росли укупочці, зросли;Сміятись, гратись перестали.Неначе й справді розійшлись!…Зійшлись незабаром. Побрались;І тихо, весело прийшли,Душею-серцем неповинні,Аж до самої домовини.А меж людьми ж вони жили!Подай же й нам, всещедрий Боже!Отак цвісти, отак рости,Так одружитися і йти,Не сварячись в тяжкій дорозі,На той світ тихий перейти.Не плач, не вопль, не скрежет зуба —Любов безвічную, сугубуНа той світ тихий принести.
САУЛ
В непробудимому Китаї,В Єгипті темному, у нас,І понад Індом і ЄвфратомСвої ягнята і телятаНа полі вольнім вольно пасЧабан, було, в своєму раї.І гадки-гадоньки не має,Пасе, і доїть, і стрижеСвою худобу та співає…Аж ось лихий царя несеЗ законами, з мечем, з катами,З князями, темними рабами.Вночі підкрались, зайнялиОтари з поля; а пасущих,І шатра їх, убогі кущі,І все добро, дітей малих,Сестру, жену і все взяли,І все розтлили, осквернили,І осквернених, худосилих,Убогих серцем, завдалиВ роботу-каторгу. МиналиЗа днями дні. Раби мовчали,Царі лупилися, рослиІ Вавилони муровали.А маги, бонзи і жерці(Неначе наші панотці)В храмах, в пагодах годувались,Мов кабани царям на салоТа на ковбаси. І царіСамі собі побудувалиХрами, кумирні, олтарі.Раби німії поклонялись.Жидам сердешним заздро стало,Що й невеличкого царяІ з кізяка хоч олтаряУ їх немає. ПопросилиТаки старого Самуїла,Щоб він де хоче, там і взяв,А дав би їм, старий, царя.Отож премудрий прозорливець,Поміркувавши, взяв єлейТа взяв од козлищ і свинейТого Саула-здоровилаІ їм помазав во царя.Саул, не будучи дурак,Набрав гарем собі чималийТа й заходився царювать.Дивилися та дивувалисьНа новобранця чабаниТа промовляли, що й вониТаки не дурні. Ач якогоСобі ми виблагали в БогаСамодержавця. А СаулБере і город і аул,Бере дівча, бере ягницю,Будує кедрові світлиці,Престол із золота кує,Благоволеньє оддаєСвоїм всеподданійшим голим.І в багряниці довгополійХодив по храмині, ходив,Аж поки, лобом неширокий,В своїм гаремі одинокий,Саул сердега одурів.Незабаром зібралась рада.– Панове чесная громадо!Що нам робить? Наш мудрий цар,Самодержавець-господар,Сердешний одурів. Панове!Чи нам його тепер лічить?Чи заходиться та зробитьЦаря здоровшого? – По мові,По мудрій раді розійшлисьСмутнії пастирі.В кедровійВ новій палаті цар не спить,Не їсть, не п’є, не гомонить.А мовчки долі, всемогучий,Дере порфиру на онучіІ ніби морщить постоли,Плете волоки, озуває,І у кедрових стін новихПро батькове осля питає.То возьме скіпетр і заграє,Мов на сопілці.Чабани,Веніамінові внучата,Тельця отрокам принесли,Щоб їм дозволено співатиУ сінях царських. ЗаревлаСивоборода, волохатаРідня Саулова пузатаТа ще й гусляра привела,Якогось чабана Давида.– І вийде цар Саул, і вийде, —Чабан співає, – на войну… —Саул прочумався, та й ну,Як той москаль, у батька, в матірСвою рідоньку волохатуІ вздовж і впоперек хрестить.А гусляра того ДавидаТрохи не вбив. Якби він знав,Яке-то лихо з його вийде,З того лукавого Давида,То, мов гадюку б, розтоптавІ ядовитую б розтерГадючу слину. А теперПлугами, ралом не розоремПрокляту ниву, пророслаКолючим терном. Горе! Горе!Дрібніють люде на землі,Ростуть і висяться царі!
