Минули літа молодії,Холодним вітром од надіїУже повіяло. Зима!Сиди один в холодній хаті,Нема з ким тихо розмовляти,Ані порадитись. Нема,Анікогісінько нема!Сиди ж один, поки надіяОдурить дурня, осміє…Морозом очі окує,А думи гордії розвіє,Як ту сніжину по степу!Сиди ж один собі в кутку.Не жди весни – святої долі!Вона не зійде вже ніколиСадочок твій позеленить,Твою надію оновить!І думу вольную на волюНе прийде випустить… СидиІ нічогісінько не жди!…
МОЛИТВА
Царям, всесвітнім шинкарям,І дукачі, і таляри,І пута кутії пошли.Робочим головам, рукамНа сій окраденій земліСвою ти силу ниспошли.Мені ж, мій Боже, на земліПодай любов, сердечний рай!І більш нічого не давай!
* * *
Над Дніпровою сагуюСтоїть явор меж лозою,Меж лозою з ялиною,З червоною калиною.Дніпро берег риє-риє,Яворові корінь миє.Стоїть старий, похилився,Мов козак той зажурився.Що без долі, без родиниТа без вірної дружини,І дружини і надіїВ самотині посивіє!Явор каже: – ПохилюсяТа в Дніпрові скупаюся. —Козак каже: – ПогуляюТа любую пошукаю. —А калина з ялиноюТа гнучкою лозиною,Мов дівчаточка із гаюВихожаючи, співають;Повбирані, заквітчаніТа з таланом заручені,Думки-гадоньки не мають,В’ються-гнуться та співають.
* * *
Не нарікаю я на Бога,Не нарікаю ні на куго.Я сам себе, дурний, дурю,Та ще й співаючи. ОрюСвій переліг – убогу ниву!Та сію слово. Добрі жниваКолись-то будуть. І дурю!Себе-таки, себе самуго,А більше, бачиться, нікуго?Орися ж ти, моя ниво,Долом та горою!Та засійся, чорна ниво,Волею ясную!Орися ж ти, розвернися,Полем розстелися!Та посійся добрим житом,Долею полийся!Розвернися ж на всі боки,Ниво-десятино!Та посійся не словами,А розумом, ниво!Вийдуть люде жито жати…Веселії жнива!…Розвернися ж, розстелися ж,Убогая ниво!!!Чи не дурю себе я зновуСвоїм химерним добрим словом?Дурю! Бо лучше одуритьСебе-таки, себе самого,Ніж з ворогом по правді житьІ всує нарікать на Бога!
Н. Т.
Великомученице кумо!Дурна єси та нерозумна!В раю веселому зросла,Рожевим цвітом процвілаІ раю красного не зріла,Не бачила, бо не хотілаПоглянути на Божий день,На ясний світ животворящий!Сліпа була єси, незряща,Недвига серцем; спала деньІ спала ніч. А кругом тебеТворилося, росло, цвіло,І процвітало, і на небоХвалу Творителю несло.А ти, кумасю, спала, спала,Пишалася, та дівувала,Та ждала, ждала жениха,Та ціломудріє хранила,Та страх боялася гріхаПрелюбодійного. А силаСатурнова іде та йде,І гріх той праведний плете,У сиві коси заплітає,А ти ніби недобачаєш:Дівуєш, молишся, та спиш,Та Матер Божію гнівишСвоїм смиренієм лукавим.Прокинься, кумо, пробудисьТа кругом себе подивись,Начхай на ту дівочу славуТа щирим серцем нелукавоХоть раз, сердего, соблуди.
* * *
Ой, діброво – темний гаю!Тебе одягаєТричі на рік… БагатогоСобі батька маєш.Раз укриє тебе рясноЗеленим покровом —Аж сам собі дивуєтьсяНа свою діброву…Надивившись на доненькуЛюбу, молодую,Возьме її та й огорнеВ ризу золотуюІ сповиє дорогоюБілою габою —Та й спать ляже, втомившисяТурбую такою.
