Читать «Поезія 1847 – 1861» онлайн - страница 56

Відьма

Хто, я? чи ти?

(Шепче).

Цить лишень, цить.Он, бач, зо мною пан лежить.Огонь погас, а місяць сходить,В яру пасеться вовкулак…

(Усміхнувшись).

Я в приданках була, впилася,І молода не придалася…А все то прокляті паниЗ дівчатами такеє діють…Ще треба другу одружить.Піду, без мене не зуміютьІ в домовину положить…

Цигане

Не йди, небого, будь ти з нами.У нас, єй-богу, добре жить.

Відьма

А діти єсть у вас?

Цигане

Немає.

Відьма

Кого ж годуєте єсте?Кого ви спати кладете?Кого колишете вночі?Лягаючи і встаючи,За кого молитесь? Ох, діти!І все діти! і все діти!Не знаю, де од їх подітись.Де не піду, й вони за мною,Вони з’їдять мене колись…

Цигане

Не плач, небого, не журись.У нас дітей нема й заводу.

Відьма

Хоч з гори та в воду.І відьма тяжко заридала.Цигане мовчки дивувались,Поки поснули, де хто впав.Вона ж не спала, не журилась,Сиділа, ноги устромилаВ гарячий попіл. ВиступавЩербатий місяць з-за могилиІ на шатро мов позирав,Аж поки хмари заступили.Чом не спиться багатомуСивому, гладкому?Чом не спиться убогомуСироті старому?Один дума, як би йогоДостроїть палати.Другий дума, як би йогоНа подзвін придбати.Один старий одпочинеВ пишній домовині.Другий старий і так собіДе-небудь під тином.І обидва спочивають,І гадки не мають.Убогого не згадують,А того ще й лають.Коло огню старий циганЗ люлькою куняє.Позирає на приблудуЙ на подзвін не дбає.

Циган

Чому не ляжеш, не спочинеш?Зірниця сходить, подивись.

Відьма

Дивилась я, вже ти дивись.

Циган

Ми рано рушимо, покинем,Як не проспишся.

Відьма

Не просплюсь.Я вже ніколи не просплюсь.Отак де-небудь і загинуУ бур’яні…

(Співає тихо).

Гаю, гаю, темний гаю,Тихенький Дунаю,Ой у гаї погуляю,В Дунаї скупаюсь.В зеленому баговинніТрохи одпочину…Та, може, ще хоч калікуПриведу дитину…Дарма, аби собі ходилоТа вміло матір проклинать.А он, чи бачиш, на могиліОчима лупа кошеня?Іди до мене. Кицю, кицю…Не йде прокляте бісеня!А то дала б тобі напитьсяЗ моєї чистої криниці…

(Приспівує).

Стоїть кутя на покуті,А в запічку діти.Наплодила, наводила,Та нема де діти:Чи то потопити?Чи то подушити?Чи жидові на кров продать,А гроші пропити?Що, добре наші завдають?Сідай лиш ближченько, отут.Ото-то й то! А ти не знаєш…Що я в Волощині була.Я розкажу, як нагадаю.Близнят в Бендерах привела.У білих Яссах колихала,У Дунаєві купала,В Туреччині сповилаТа додому однесла —Аж у Київ. Та вже домаБез кадила, без кропилаЗа три шаги охрестила,А три шаги пропила.Упилася, упилась!І досі п’яна!…І вже ніколи не просплюся,Бо я вже й Бога не боюсяІ не соромлюся людей.Коли б мені отих дітейНайти де-небудь! Ти не знаєш,Чи є в Туреччині война?

Циган

Була колись, тепер нема.Умер найстарший старшина.

Відьма

А я думала, що й досі…Аж уже немає.Слухай лишень, скажу тобі,Кого я шукаю.Я шукаю НаталочкуТа сина Івана.Дочку свою Наталоньку…Та шукаю пана,Того ірода, що, знаєш?…Стривай, нагадала.Як була я молодою,І гадки не мала,По садочку похожала,Квітчалась, пишалась.А він мене і набачив,Ірод!… І не снилось,Що я була крепачкою,А то б утопилась,Було б легше. От, набачив,Та й бере в покої,І стриже, неначе хлопця,І в поход з собоюБере мене. У БендериПрийшли ми. СтоялиЗ москалями на кватирях,А москалі за ДунаємТурка воювали.Тут дав Бог мені близнята,Якраз против Спаса.А він мене і покинув,Не вступив і в хату,На дітей своїх не глянув,Луципер проклятий!Пішов собі з москалями,А я з байстрюкамиПовертала в УкраїнуСтепами, тернами,Острижена. Та й байдуже.У селах питалаШлях у Київ. І що з менеЛюде насміялись…Трохи була не втопилась,Та жаль було кинутьБлизняточок. То сяк, то такНа свою країнуПридибала. Одпочила,Вечера діждалась,Та й у село. Хотілось, бач,Щоб люде не знали.От я крадусь попідтиннюДо своєї хати.В хаті темно, нема домаАбо вже ліг спатиМій батечко одинокий.Я ледве ступаю,Вхожу в хату. Аж щось стогне,Ніби умирає, —То мій батько. І нікомуНі перехрестити,Ні рук скласти. О прокляті,Лукавії діти,Що ви дієте на світі!…Я перелякалась,Хата пусткою смерділа.От я заховалаБлизнят своїх у коморі,Вбігаю у хату,А він уже ледве дише…Я до його: «Тату!Мій таточку! це я прийшла».За руки хватаю.«Це я», – кажу. А він меніШепче: «Я прощаю.Я прощаю». Тілько й чула.Здається, я впала.І заснула. Якби булаДовіку проспала!Опівночі прокинулась —Як у ямі, в хаті.А за руку батько давить.«Тату! – кричу. – Тату!»А він уже так, як крига…Насилу я рукуВипручала. Що, цигане,Якби таку сукуТобі дочку. Що б зробив?