Ти не лукавила зо мною,Ти другом, братом і сестроюСіромі стала. Ти взялаМене, маленького, за рукуІ в школу хлопця одвелаДо п’яного дяка в науку.– Учися, серденько, колисьЗ нас будуть люде, – ти сказала.А я й послухав, і учивсь,І вивчився. А ти збрехала.Які з нас люде? Та дарма!Ми не лукавили з тобою,Ми просто йшли; у нас немаЗерна неправди за собою.Ходімо ж, доленько моя!Мій друже вбогий, нелукавий!Ходімо дальше, дальше слава,А слава – заповідь моя.
* * *
Лічу в неволі дні і ночіІ лік забуваю:О Господи, як-то тяжкоТії дні минають.А літа пливуть за ними,Пливуть собі стиха,Забирають за собоюІ добро і лихо.Забирають, не вертаютьНіколи нічого,І не благай, бо пропадеМолитва за Богом.Каламутними болотами,Меж бур’янами, за годамиТри года сумно протекли.Багато дечого взялиЗ моєї темної комориІ в море нишком однесли.І нишком проковтнуло мореМоє не злато-серебро —Мої літа, моє добро,Мою нудьгу, мої печалі,Тії незримії скрижалі,Незримим писані пером.Нехай гнилими болотамиТечуть собі меж бур’янамиЛіта невольничі. А я!Такая заповідь моя!Посижу трошки, погуляю,На степ, на море подивлюсь,Згадаю дещо, заспіваюТа й знов мережать захожусьДрібненько книжечку. Рушаю.
