Молюся, знову уповаю,І знову сльози виливаю,І думу тяжкую моюНімим стінам передаю.Озовітеся ж, заплачте,Німії, зо мноюНад неправдою людською,Над долею злою.Озовітесь! А за вами,Може, озоветьсяБезталання невсипущеІ нам усміхнеться.Поєднає з недолеюІ з людьми, і скажеСпасибі нам. ПомолитьсяЙ тихо спати ляже.І примиренному приснятьсяІ люде добрі, і любов,І все добро. І встане вранціВеселий, і забуде зновСвою недолю. І в неволіПознає рай, познає волюІ всетворящую любов.Коло осеннього Миколи,Обідрані, трохи не голі,Бендерським шляхом уночіІшли цигане. А йдучи,Звичайне, вольниє, співали.Ішли, ішли, а потім стали.Шатро край шляху розп’яли,Огонь чималий розвелиІ кругом його посідали.Хто з шашликом, а хто і так.Зате він вольний, як козакКолись-то був. Сидять, куняють,А за шатром в степу співає,Неначе п’яна, з приданокДодому йдучи, молодиця:«Ой у новій хатіПолягали спати,Молодій приснилось,Що мати сказилась,Свекор оженився,Батько утопився.І… гу…»Цигане слухають, сміються.«І де ті люде тут возьмуться?Оце, мабуть, із-за Дністра,Бо тут все степ… Мара! Мара!»Цигане крикнули, схопились.А перед ними опинилосьТе, що співало. Жаль і страх!В свитині латаній дрожалаЯкась людина. На ногахІ на руках повиступалаОд стужі кров; аж струпом стала.І довгі коси в реп’яхахО поли бились в ковтунах.Постояла, а потім сілаКоло огню, і руки грілаНа самім полум’ї. «Ну, так!Оженився неборак!» —Сама собі вона шепталаІ тяжко, страшно усміхалась.Що ж се таке? Се не мара.Моя се мати і сестра.Моя се відьма, щоб ви знали.
Цигане
А відкіля ти, молодице?
Відьма
Хто, я?
(Співає).
Як була я молодиця,Цілували мене в лице,А як стала стара баба,Цілували б, була б рада.
Циган
Співуча, нічого сказать.Якби собі таку достать,Та ще й з медведем…
Відьма
Я співаю.Чи то сижу, чи то гуляю,Все співаю, все співаю,Уже забула говорить…А перше добре говорила.
