З позорища увечеріУ терми сховавсяСвятий кесар з лікторами.Колізей оставсяБез кесаря і без римлян,І ніби заплакавОдинокий. Мов гора таНа полі, чорнієКолізей той серед Риму.Тихо, тихо вієІз-за Тібра, із АльбаноВітер понад Римом.А над чорним Колізеєм,Ніби із-за диму,Пливе місяць круглолиций.І мир первозданнийОдпочив на лоні ночі.Тілько ми, Адаме,Твої чада преступниє,Не одпочиваємДо самої домовиниУ проспанім раї.Гриземося, мов собакиЗа маслак смердячий,Та тебе ще зневажаєм,Праотче ледачий!
XIV
Трохи одпочилаСтара мати недобита.Живущую силуСила ночі оживила.Встала, походилаКоло замкнутої брамиТа щось шепотала.Чи не кесаря святогоНишком проклинала?А може, й так. ТихесенькоДо брами підкралась,Послухала, усміхнуласьІ щось прошептала,Якесь слово. І нищечкомКоло брами сілаЙ зажурилась. НезабаромБрама одчинилась.І на возах, на колесницяхІз Колізея, із різниці,Святиє вивезли тіла;І повезли на Тібр. ТіламиСвятих убитих годувалиДля царського-таки столаУ Тібрі рибу. Встала мати,Кругом оглянулась, взяласьЗа биту голову рукамиІ тихо, мовчки за возамиМарою чорною пішлаНа Тібр. А скіфи сіроокі,Погоничі, рабов раби,Подумали – сестра МорокаІз пекла вийшла провожатьУ пекло римлян. ПоскидалиУ воду трупи та й назадЗ возами скіфи повертали.І ти осталася однаНа березі. І ти дивилась,Як розстилалися, стелилисьКруги широкії над ним,Над сином праведним твоїм!Дивилась, поки не осталосьЖивого сліду на воді.І усміхнулася тойді,І тяжко, страшно заридала,І помолилась в перший разЗа нас розп’ятому. І спасТебе розп’ятий Син Марії.І ти слова Його живіїВ живую душу прийняла.І на торжища і в чертогиЖивого істинного БогаТи слово правди понесла.
ЮРОДИВИЙ
Во дні фельдфебеля-царяКапрал Гаврилович БезрукийТа унтер п’яний ДолгорукийУкрайну правили. ДобраТаки чимало натворили,Чимало люду оголилиОці сатрапи-ундіра.А надто стрижений ГавриличЗ своїм єфрейтором малим,Та жвавим, на лихо лихим,До того люд домуштровали,Що сам фельдфебель дивувалисьІ маршировкою, і всім…І «благосклонні пребивалиВсегда к єфрейторам своїм».А ми дивились та мовчали,Та мовчки чухали чуби.Німії, подлії раби!Підніжки царськії, лакеїКапрала п’яного! Не вам,Не вам, в мережаній лівреї,Донощики і фарисеї,За правду пресвятую статьІ за свободу! Розпинать,А не любить ви вчились брата!О роде суєтний, проклятий,Коли ти видохнеш? КолиМи діждемося ВашингтонаЗ новим і праведним законом?А діждемось таки колись.Не сотні вас, а міліониПолян, дулебів і древлянГаврилич гнув во время оно.А вас, моїх святих киян,І ваших чепурних киянокОддав своїм профосам п’янимУ наймички сатрап-капрал.Вам і байдуже. А меж вамиНайшовсь таки якийсь проява,Якийсь дурний оригінал,Що в морду затопив капрала,Та ще й у церкві, і пропало,Як на собаці.Так-то, так!Найшовсь-таки один козакІз міліона свинопасів,Що царство все оголосив —Сатрапа в морду затопив.А ви – юродиві – тим часом,Поки нездужає капрал,Ви огласили юродивимСвятого лицаря. А бивийФельдфебель ваш, Сарданапал,Послав на каторгу святого,А до побитого старогоСатрапа «навсегда оставсьПреблагосклонним».Більш нічогоНе викроїлось, і драмуГлухими, темними задамиНа смітник винесли, а я…О зоре ясная моя!Ведеш мене з тюрми, з неволі,Якраз на смітничок Миколи,І світиш, і гориш над нимОгнем невидимим, святим,Животворящим, а із гноюВстають стовпом передо мноюЙого безбожнії діла…Безбожний царю! Творче зла!Правди гонителю жестокий!Чого накоїв на землі?А ти, Всевидящеє око!Чи Ти дивилося звисока,Як сотнями в кайданах гналиВ Сибір невольників святих,Як мордовали, розпиналиІ вішали?… А Ти не знало?І Ти дивилося на нихІ не осліпло! Око, око!Не дуже бачиш Ти глибоко!Ти спиш в кіоті, а царі…Та цур їм, тим царям поганим!Нехай верзуться їм кайдани,А я полину на Сибір,Аж за Байкал; загляну в гори,В вертепи темнії і в нори,Без дна глибокії, і вас —Споборники святої волі —Із тьми, із смрада, із неволіЦарям і людям напоказНа світ вас виведу надаліРядами довгими в кайданах…
