Через год ото й великаЗима наступила.До Зеленої неділіВ байраках білілиСніги білі; тойді ж отоІ Очаков бралиМоскалі. А ЗапорожжяПерше руйновали.Розбрелося товариство.А що то за людеБули тії запорожці —Не було й не будеТаких людей.Під ОчаковПогнали й Максима.Там-то його й скалічено,Та й на УкраїнуПовернено з одставкою.Бачиш, праву ногуЧи то ліву підстрелено…Мені не до тогоБуло тойді. Знову лютаГадина впиласяВ саме серце; кругом йогоТричі повилася.Як той Ірод. Що тут робить?Не дам собі ради.А Максимові кривомуНічого не вадить;Шкандибає на милиціІ гадки не має.А в неділеньку святуюМундир надіває,І медаль і хрест причепить,І заплете косу,Та ще й борошном посипле.Я не знаю й досі,Нащо воно москалі тіКоси заплітали,Мов дівчата, та святеєБорошно псували?На іграшку, я думаю,Так собі, аби-то!Отож, було, мов генерал,Максим сановитоПрибереться у неділюТа й пошкандибаєУ храм Божий. На крилосіСтане, та й співаєЗа дяком-таки, та возьмеТа ще й прочитаєАпостола серед церкви.Вивчився читатиУ москалях. Непевний бувМаксим отой, брате.А трудящий, роботящий,Та тихий до того,Та ласкавий… Було тобіНіже анікогоНе зачепить, ніже ділом,Ніже яким словом.– І талан і безталання,Все, – каже, – од Бога,Вседержителя святого,А більш ні од кого. —Преблагий був муж на світіМаксим отой, сину.А я! а я!… Не вимовлю.Моя ти дитино!Я вбив його! Потривай лиш,Трохи одпочину.Та той[ді] вже.
VI
Так ти кажеш,Що бачив криницюМоскалеву, що ще й досіБеруть з неї воду,І хрест, кажеш, коло шляхуІ досі ГосподнійСтоїть собі на роздоллі.А не розказалиТобі люде там нічого?…Вже повимиралиТії люде, мої свідки,Праведнії люде!А я й досі караюсяІ каратись будуЙ на тім світі.Ось послухай,Доводить до чогоСатана той душу нашу.Як не схаменетьсяТа до Бога не вернеться,То так і воп’єтьсяПазорями в саме серце.Ось слухай же, сину,Про Максима праведного…Було, не спочинеНіколи він. А в неділюАбо в яке святоБере святий Псалтир в рукиТа й іде читатиУ садочок. У садочкуТа у холодочкуКатерину поховали.Отож у садочкуЗа упокой душі їїПсалтир прочитає,Потім собі тихесенько,Тихо заспіваєСо святими; та й заплаче.А потім пом’янеО здравії тещу з синомІ веселий стане.– Все од Бога, – скаже собі, —Треба вік дожити. —Отакий-то муж праведнийБув він на сім світі.А у будень, то він тобіНе посидить в хаті,Все нишпорить по надвір’ю,– Треба работати, —Було скаже по-московськи, —А то, лежа в хаті,Ще опухнеш. – Та взяв якосьЗаступ і лопату,Та й пішов собі у полеКриницю копати.– Нехай, – каже. – Колись людеБудуть воду питиТа за мою грішну душуГоспода молити. —Вийшов в поле геть од шляху,У балку спустивсяТа й викопав при долиніГлибоку криницю.(Не сам один; толокоюЙому помагатиЙ добрі люде приходилиКриницю копати.)І виложив цямриною,І над шляхом в поліВисоченний хрест поставив…Зо всього роздолляШирокого було видно.Се, бачиш, для того,Щоб знать було, що криницяЄсть коло дороги,Щоб заходили з криниціЛюде воду питиТа за того, що викопав,Богу помолитись.
VII
А тепер уже, он бачиш,Доходить до чого.Що я стратить наміряюсьМаксима святого.Отаке-то! А за віщо?За те, за що КаїнУбив брата праведногоУ світлому раю.Чи то було у неділю,Чи в якеє свято?Слухай, сину, як навчаєСатана проклятий.– Ходім, – кажу, – Уласович,На твою криницюПодивитись. – Добре, – каже, —Ходімо напитисьВоди з неї погожої. —Та й пішли обоє,І відерце і віжечкиПонесли з собою.От приходим до криниці,Я перш подивився,Чи глибока. – Власовичу, —Кажу, – потрудисяВоди достать, я не вмію. —Він і нахилився,Опускаючи відерце;А я… я за ногиВхопив його, та й укинувМаксима святогоУ криницю… Такеє-тоСотворив я, сину!Такого ще не творилосьВ нас на Україні.Та й ніколи не створитьсяНа всім світі, брате!Всюди люди, а я одинДиявол проклятий!
