Так, бачиш, дівонька отаРосла собі. І роботящий(Бо всюди сироти – ледащо)У наймах виріс сирота,Неначе батькова дитина.Отож той самий сиротинаУ наймах сяк собі, то такПридбав, сірома, грошенят,Одежу справив, жупанину,Та ні відсіль і ні відтільКупив садочок і хатину;Подякував за хліб і сільІ за науку добрим людям,Та до вдовівни навпростецьШелесть за рушниками!Не торгувались з старостами,Як те бува з багатирями;Не торгувавсь і панотець(На диво людям та на чудо),За три копи звінчав у будень,Без пихи, так, як довелось.Отут-то, голубе мій сизий,Отут-то й лихо почалось!
III
Уже, либонь, після ПокровиВертався з Дону я, та знову(Бо я вже двічі посилавДо дівчини за рушниками)Послать і втретє міркував.Та з чумаками, та з воламиЯкраз в неділю на весілляДо удовівни причвалав.Пропало! Все добро пропало!Ані щетинки не осталось.Пропав і я, та не в шинку,А на кобилі. На вікуВсі люде бачать лихо, сину,Але такого, мій єдиний,Такого лютого ніхто,Ніхто і здалека не бачив,Як я, лукавий. А тим часомПросохли очі у вдови.Неначе в Бога за дверима,У зятя та в синаСтара собі спочиває,А на Катерину,На дитя своє єдине,Тілько поглядає.А я в шинку з п’яницямиДушу пропиваю!Та й пропив. Запродав душу,І душу і тіло,Тіло катові, а душу!…О Боже мій милий!Хотілося б жить на світі,Та ба! Треба вчитись,Ще змалечку треба вчитись,Як на світі жити,А то битимуть, та й дуже!…Не знаю, мій друже,Чи сатана лихо коїв?Чи я занедужав?Чи то мене злая доляПривела до того.Таки й досі ще не знаю,Не знаю нічого.Знаю тілько, що тверезий.Бо вже ані вина,Ні меди, ні оковитаНе пилися, сину.Отаке-то сподіялось.Вмер батько і мати,Чужі люде поховали…А я, мов проклятийТой Іуда, одринутийІ людьми і Богом,Тиняюся, ховаюся,І дійшло до того,Що я, вночі підкравшися,Максимову хату(Бо його Максимом звали,Вдовиного зятя)Запалив. Згоріла хата.А душа проклятаНе згоріла. Моя душа!Мій друже, мій брате!Не згоріла, а осталась,Тліє, й досі тліє!І коли вона зотліє,Коли одпочине?Святий знає.
IV
З перелякуВмерла Катерина.А Максим на пожарищеТа на попелищеПодивився. Нема ради!Тілько вітер свищеУ димарі та в комині.Що на світі діять?І що тепер йому почати?Подумавши, перехрестивсьТа й знов пішов у наймитиГолодні злидні годувати.Вдова осталась не сама,А з сином-парубком; женитиЙого збиралась восени.Аж гульк! Од матушки-цариці,Таки із самої столиціПрийшов указ лоби голить.Се в перший раз такий указПрийшов з Московщини до нас.Бо на Вкраїні в нас, бувало,У козаки охочі йшли,А в пікінери вербовали,Та теж охочих. На селіЗобралася громада радить,Кого голить у москалі.Порадили громадою,Та скурвого синаВдовиченка-ледащицюЗабили в скрепицюТа й повезли до прийому.Он яке творитьсяНа сім світі! Яка правдаУ людей, мій сину.Така й досі, я думаю,В нас на Україні.Та другої і не будеВ невольниках людях.
