Як маю я журитися,Докучати людям,Піду собі світ-за-очі —Що буде, те й буде.Найду долю, одружуся,Не найду, втоплюся,Та не продамся нікому,В найми не наймуся.Пішов же я світ-за-очі,Доля заховалась;А воленьку люде добріІ не торговали,А без торгу закинулиВ далеку неволю…Щоб не росло таке зілляНа нашому полю.
1850
* * *
Буває, в неволі іноді згадаюСвоє стародавнє, шукаю, шукаю,Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,Що й я таки Бога колись-то хвалив!Шукаю, шукаю… Господи, б хотілосьЗгадать хоть що-не будь! Та оце й наткну[в]сьНа таке погане, що так і заснув,Богу не молившись!… От мені приснилось…Свинею заснувши, звичайне, такийІ сон приверзеться… Ніби край могилиПасу я ягнята, а я ще малий;Дивлюся, могила ніби розвернулась,А з неї виходить неначе козак,Уже й сивоусий собі неборак,Та і йде до мене… Я собі звернулось,Щеня мов під тином, – звичайне, мале,То й перелякалось. От мене береНеначе на руки та несе в могилу,А чорна могила ще гірше розкрилась.Дивлюся, в могилі усе козаки:Який безголовий, який без руки,А хто по коліна неначе одтятий, —Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.– Дивися, дитино, оце козаки(Ніби мені каже), – на всій УкраїніВисокі могили, дивися, дитино,Усі ті могили усі отакі.Начинені нашим благородним трупом,Начинені туго. Оце воля спить!Лягла вона славно, лягла вона вкупіЗ нами, козаками! Бачиш, як лежить —Неначе сповита!… Тут пана немає,Усі ми однако на волі жили!Усі ми однако за волю лягли,Усі ми і встанем, та Бог його знає,Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!Та добре дивися – а я розкажу,За що Україна наша стала гинуть,За що й я меж ними в могилі лежу.Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину.Слухай же, дитино. – А потім ягнятаПриснились у житі, лановий біжитьТа б’є мене добре, і ніби, проклятий,Свитину здирає. І досі болить,Як сон той згадаю. А як нагадаюКозака в могилі, то й досі не знаю,Чи то було справді, чи то було так,Мара яка-небудь. Мені той козакРозказував ось що…– Не знаю, як тепер ляхи живутьЗ своїми вольними братами.А ми браталися з ляхами!Аж поки третій СигизмондЗ проклятими його ксьондзамиНе роз’єднали нас… ОтакТе лихо діялося з нами!Во ім’я Господа ХристаІ Матері його святої!Ляхи прийшли на нас войною!Святиє Божії міста!Ксьондзи скажені осквернили!Земля козача зайняласьІ кров’ю, сину, полилась,І за могилою могила,Неначе гори, порослиНа нашій, синочку, землі!Я жив на хуторі, з [нрзб].Я стар був, немощен. ПославЗ табун я коней до обозу,Гармату, гаківниць два вози,Пшона, «пшениці, що придбав,Я всю мізерію оддавМоїй Україні-небозі…І трьох синів своїх. – Нехай, —Я думав, грішний, перед БогомНехай хоть часточка убогаЗа мене піде, за наш край,За церков Божію, за люде,А я молитись в хаті буду. —Бо вже нездужав, сину, встать,Руки на ворога піднять!Зо мною, слухай же, осталисьДанило, чура мій, та я,Та Пріся, дочечка моя!Воно ще тілько вир[ос]тало,Ще тілько-тілько наливалось,Мов та черешенька!… За гріх,За тяжкий, мабуть, гріх великийНе дав мені Святий ВладикаОчей нарадувать старихМоїм дитятком!…Не ходилиКсьондзи по селах, а возилиНа людях їх з села в село,Такеє-то у нас було!Якось їх, клятих, і до менеВночі на хутір занесло.А з ними челядь їх скажена,Та ще драгуни… Дай мені!Хоч коли-небудь, Боже милий!На світ Твій виглянуть з могили —Спряжу всю шляхту на огні!Вони, вони – не бійся, сину! —Вони, ксьондзи, мою дитинуЗ собою в хату завели,Замкнулись п’янії, я бачив.А челядь п’яна полягалаУ клуні на соломі спать,Драгуни теж. А ми з ДаниломСоломи в сіни наносили,А клуню просто запалили…Не встануть, прокляті, оп’ятьДітей козачих мордувать,Усі до одного згоріли!І Пріся бідная мояЗгоріла з клятими! А я…На пожарищі хрест з ДаниломПоставили, та помолились,Заплакали… Та й потягли,На коней сівши, до обозу,Синів всіх трьох моїх нашли,Та в добрий час і поляглиОтут укупі!………………………………………..А як ми бились, умирали,За що ми голови складалиВ оці могили? Будеш жить,То, може, й знатимеш, небоже,Бо слава здорово кричитьЗа наші голови… А може,І про могили, і про насЗ старцями Божими по селахПравдива дума невеселаМеж людьми ходить…
