У нашім раї на земліНічого кращого немає,Як тая мати молодаяЗ своїм дитяточком малим.Буває, іноді дивлюся,Дивуюсь дивом, і печальОхватить душу; стане жальМені її, і зажурюся,І перед нею помолюся,Мов перед образом святимТієї Матері святої,Що в мир наш Бога принесла…Тепер їй любо, любо жити.Вона серед ночі встає,І стереже добро своє,І дожидає того світу,Щоб знов на його надивитись,Наговоритись. – Це моє!Моє! – І дивиться на його,І молиться за його Богу,І йде на улицю гулятьГордіше самої цариці.Щоб людям, бачте, показатьСвоє добро. – А подивіться!Моє найкраще над всіми! —І ненароком інший гляне.Весела, рада, Боже мій!Несе додому свого Йвана.І їй здається, все селоВесь день дивилося на його,Що тілько й дива там було,А більше не було нічого.Щасливая!…Літа минають.Потроху діти виростають,І виросли, і розійшлисьНа заробітки, в москалі.І ти осталася, небого.І не осталося нікогоЗ тобою дома. НаготиСтарої нічим одягтиІ витопить зимою хату.А ти нездужаєш і встати,Щоб хоч огонь той розвести.В холодній молишся оселіЗа їх, за діточок.А ти,Великомученице! СелаМинаєш, плачучи, вночі.І полем-степом ідучи,Свого ти сина закриваєш.Бо й пташка іноді пізнаєІ защебече: – Он байстряНесе покритка на базар.Безталанная! Де діласьКраса твоя тая,Що всі люде дивувались?Пропала, немає!Все забрала дитиночкаІ вигнала з хати,І вийшла ти за царину,З хреста ніби знята.Старці тебе цураються,Мов тії прокази.А воно таке маленьке,Воно ще й не лазить.І коли-то воно будеГратись і промовитьСлово мамо. Великеє,Найкращеє слово!Ти зрадієш; і розкажешДитині правдивоПро панича лукавого,І будеш щаслива.Та не довго. Бо не дійдеДо зросту дитина,Піде собі сліпця водить,А тебе покинеКалікою на розпутті,Щоб собак дражнила,Та ще й вилає. За те, бач,Що на світ родила.І за те ще, що так тяжкоДитину любила.І любитимеш, небого,Поки не загинешМежи псами на морозіДе-небудь під тином.
* * *
Хіба самому написатьТаки посланіє до себе,Та все дочиста розказать,Усе, що треба, що й не треба.А то не діждешся його,Того писанія святого,Святої правди ні од кого.Та й ждать не маю од кого.Бо вже б, здавалося, пора:Либонь, уже десяте літо,Як людям дав я «Кобзаря»,А їм неначе рот зашито,Ніхто й не гавкне, не лайне,Неначе й не було мене.Не похвали собі, громадо!Без неї, може, обійдусь,А ради жду собі, поради!Та, мабуть, в яму перейдуІз москалів, я не діждусь!Мені, було, аж серце мліло,Мій Боже милий! як хотілось,Щоб хто-небудь мені сказавХоч слово мудре; щоб я знав,Для кого я пишу? для чого?За що я Вкраїну люблю?Чи варт вона огня святого?…Бо хоч зостаріюсь затого,А ще не знаю, що роблю.Пишу собі, щоб не мінятиЧаса святого так на так,Та іноді старий козакВерзеться грішному, усатий,З своєю волею меніНа чорнім вороні-коні!А більш нічого я не знаю,Хоч я за це і пропадаюТепер в далекій стороні.Чи доля так оце зробила?Чи мати Богу не молилась,Як понесла мене? Що я —Неначе лютая зміяРозтоптана в степу здихає,Захода сонця дожидає.Отак-то я тепер терплюТа смерть із степу виглядаю,А за що, єй-богу, не знаю!А все-таки її люблю,Мою Україну широку,Хоч я по їй і одинокий(Бо, бачте, пари не найшов)Аж до погибелі дійшов.Нічого, друже, не журися!В дулевину себе закуй,Гарненько Богу помолися,А на громаду хоч наплюй!Вона – капуста головата.А втім, як знаєш, пане-брате.Не дурень, сам собі міркуй.
