Читать «Поезія 1847 – 1861» онлайн - страница 38
Тарас Григорович Шевченко
(Кидає через тин цвіток).
Чуєш! Дожидайся ж!Виходить с[отник]. Настуся співає.«Не ходи, не нуди, не залицяйся,Не сватай, не піду, не сподівайся».С[отник]
А їй байдуже! мов не знає!Неначе та сорока, скаче.Настусю! Чом же ти не плачеш?Аджеж Петруся вже немає.Н[астуся]
Дивітеся, яка печаль!То й плачте, коли жаль…С[отник]
Мені байдуже.Н[астуся]
А меніЩе байдужіше, він не мій.А я вже заповіді знаюУсі до одної!С[отник]
Усі?Н[астуся]
Нехай хоч зараз сповідаєОтець Хома ваш голосний!С[отник]
А повінчаємось в неділю?Н[астуся]
Авжеж! Так ми ще не говіли;Як одговіємось – тойді.С[отник]
(цілує її)
Моя голубко сизокрила!Моя ти ягідко!…(Танцює і пригово[рює]).
«У горохВчотирьохУночі ходила.УночіХодячи,Намисто згубила».Н[астуся]
Та годі вам уже з тим намистом. Ішли, швидше до отця Хоми та порадилися, от що!
С[отник]
Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я остануся і на вечерню.
(Цілує її і йде).
Н[астуся]
Добре, добре, не ждатиму.Не ждатиму, не ждатиму,У свитину вдягатимусь,У намисто уберуся,Доганятиму Петруся.Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки та й підем удвох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, – може, в останній раз, бо він казав, що у Броварях і повінчаємося.
(Квітчається і співає).
«Ой піду я не берегом-лугом,Зострінуся з несуженим другом.Здоров, здоров, несужений друже!Любилися ми з тобою дуже.Любилися, та не побралися,Тілько жалю серцю набралися».Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побіжу лиш швидше. Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий мій барвіночку.
(Виходить).
Іде додому уночіП’яненький сотник, а йдучиСобі веселий розмовляє:– Нехай і наших люде знають!Нехай і сивий, і горбатий,А ми!… хе! хе! а ми жонаті!А ми!… – Насилу вліз у хатуТа й ліг собі тихенько спати,Щоб Настю, бачте, не збудитьТа сорома не наробить.Уже й «Достойно» оддзвонили,Уже додому люде йдуть —Не йде Настусенька, не чуть!Насилу сотника збудилиТа розказали: так і так!Перехрестився неборак,Коня найкращого сідлаєІ скаче в Київ. В БроваряхУже повінчана гуляєЙого Настуся молода!Вернувся сотник мій додому,Три дні, три ночі не вставав,Нікому й слова не сказавІ не пожалувавсь нікому.…………………………………………………………………………Турбується, заробляє,А того не знає,Що на старість одурієІ все занехаїть.Отак тепер і з сотникомЗ дурним моїм сталось,Розігнав дітей по світу,А добро осталось,Немає з ким поділити.Довелось самомуРозкидати, розточити,І добра нікомуНе зробити ні на шеляг,І притчею статиДобрим людям, і охатиУ холодній хатіПід кожухом, і нікомуХату затопитиІ вимести… по смітникуХодити, нудити,Поки пугач над стріхоюВ вікно не завиє,А наймичка холодногоТрупа не накриєКожушиною старою,А ключ од комориІз-за пояса украде…Отаке-то гореІз сотником оце сталось.Не минуло году,Як Настусеньки не стало,А вже на городіНе осталося нічого,Свині та телятаУже бродять… А барвінок!Барвінок хрещатий!Притоптаний, коло тинуЗасихає, в’яне!А сам сотник у кожусі,Одутлий, поганий,Коло клуні похожає.І стоги не вкриті,І покої не мазані,І сволок не митий,І челяді нема дома,Й худоби немає,А наймичка задрипана,Та й та помикаєСтарим паном… Так і треба:Не розганяй діток,Сивий дурню! Недовго живНа свій заробітокП’яний сотник. Ще минулоЛіто коло світа,А восени на улиціСотника убито!А може, вмер неборака,Од шинкарки йдучи?Байдуже кому питати.Забрали й онучіДобрі люди, а самогоГарно поховалиУ леваді. І хрестикаНад ним не вкопали.Аж жаль його. Був багатий,І рідня, і дітиЄсть у його, а нікомуХрест постановити.Умер сотник, і покоїЗгнили, повалялись,Все пропало, погинуло,Тілько і остались,Що тополі на вигоніСтоять, мов дівчатаВийшли з Оглава ватагуЗ поля виглядати.
