Читать «Поезія 1847 – 1861» онлайн - страница 37

(Задумується).

Чого?Чого я думаю? У попи,А як не схоче, то на Січ.І там не згине вражий хлопець.Іти лиш в хату… От ще річ:Заставить треба богослова,Щоб дома байдиків не бив,Щоб він, гуляючи, навчивНастусю заповідь, щоб зновуНе довелось дяка наймать,Як для покойної. А знаю,Без цього вже не повінчаєОтець Хома… Піти сказать,А то забуду…

(Іде в хату).

Жить би, жить, хвалити Бога,Кохатися в дітях,Так же ні, самому требаСебе одурити,Оженитися старомуНа такій дитині!Схаменися, не женися,І вона загине,І сам сивим посмішищемБудеш в своїй хаті,Будеш сам оте весілляПовік проклинати,Будеш плакать, і нікомуТі сльози старечіБуде втерти, не женися!І гич не до речі!Дивися: рай кругом тебеІ діти, як квіти,За що ж ти їх, молоденькі,Думаєш убити?Ні, старий мій чепуриться,Аж бридко дивиться!А Настуся з богословомЗаповіді вчиться.Он дивіться: у садочокВийшли погуляти.Удвох собі похожають,Мов ті голуб’ята.А старого нема дома,То їм своя воляНагратися. Дивітеся:Там, коло тополі,Стали собі та й дивлятьсяОдно на другого.Отак ангели святіїДивляться на Бога,Як вони одно на друге.І Петрусь питає:

П[етро]

Чом же ти оце, Настусю,Справді не читаєш?

Н[астуся]

А хіба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі.

П[етро]

Хоч одну невеличку заповідь сьогодні вивчи, хоть п’яту.

Н[астуся]

І п’ятої, і шостої, ніякої не хочу.

П[етро]

То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш!

Н[астуся]

Байдуже, нехай собі не вінчає.

П[етро]

А зо мною?

Н[астуся]

І з тобою нехай собі… Е, ні, нехай повінчає!…

П[етро]

Та читай же, а то…

Н[астуся]

А то що ти зробиш?

П[етро]

Поцілую, ось побачиш!

Н[астуся]

Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму!

П[етро]

(цілує її і промов[ляє])

Оце тобі раз! Оце тобі два!

А сотник виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку.

Н[астуся]

(пручається)

Годі-бо вже, годі! Незабаром батько прийде, треба справді читать.

П[етро]

А! тепер і читать!

С[отник]

(виходить з хати)

Діти, годі вже вам учиться. Чи не час обідать?

П[етро] і Н[астуся] мовчки ідуть у хату.

С[отник]

(сам)

Навчилась, нічого сказать!Оце дитина! Ні, Настусю,Я коло тебе захожусяТепер, лебедонько, не так!Поки сто раз не поцілує,Й читать не хоче! А бурсак!Собачий сину, знаєш смак.Ось я тебе попомуштруюНе так, як в бурсі!… Помелом!Щоб духу в хаті не було!Великий світ наш, не загинеш!Дивися, пся його личина!Оце-то так, що богослов!У батька краде! Добре, свату!Які-то стали люде злі!…А що-то діється у хаті?Там знову, знать, мої маліЧитають… Треба розігнати.Отакі батьки на світі,Нащо вони дітям?На наругу перед Богом.А шануйте, чтіте,Поважайте його, діти,Бо то батько сивий!Батько мудрий! Добре отимСиротам щасливим,Що не мають отих батьків,То й не согрішають.

Н[астуся]

(вибігає заплакана з хати)

Не дає і пообідать,В Київ проганяє.А Боже мій милостивий,Що мені робити?Помандрую!

(Дивиться в хату).

Замірився!Ух! Який сердитий!Та не вдарить… А я такиУ Київ з ПетрусемПомандрую, хоч що хочеш!Я не побоюся,Серед ночі помандрую.А відьма злякає?!Ні, не зляка.

(Загляда знову).

Сердешненький!Книжечки складаєУ торбину і бриль бере,Прощай, моє любе,Моє серце!… Увечері?…За царину?… Буду!Ранше буду! Ось на, лови!