На Великдень на соломіПротив сонця дітиГрались собі крашанкамиТа й стали хвалитисьОбновами. Тому к святкамЗ лиштвою пошилиСорочечку. А тій стьожку,Тій стрічку купили.Кому шапочку смушеву,Чобітки шкапові,Кому свитку. Одна тількоСидить без обновиСиріточка, рученятаСховавши в рукава.– Мені мати куповала.– Мені батько справив.– А мені хрещена матиЛиштву вишивала.– А я в попа обідала. —Сирітка сказала.
* * *
Нащо мені женитися?Нащо мені братись?Будуть з мене, молодого,Козаки сміятись.Оженився, вони скажуть,Голодний і голий,Занапастив, нерозумний,Молодую волю.Воно й правда. Що ж діяти?Навчіть мене, люде,Іти хіба до вас в найми?Чи до ладу буде?Ні, не буду чужі волиПасти, заганяти;Не буду я в чужій хатіТещу поважати.А буду я красоватисьВ голубім жупаніНа конику ворономуПеред козаками.Найду собі чорнобривкуВ степу при долині —Високую могилонькуНа тій Україні.На весілля товариствоВийде погулятиТа винесе самопали,Викотить гармату.Як понесуть товаришаВ новую світлицю,Загомонять самопали,Гукнуть гаківниці.Як положать отаманаВ новій хаті спати,Заголосить, як та мати,Голосна гармата.Гукатиме, кричатимеНе одну годину.І рознесе тую славуПо всій Україні.
* * *
Неначе степом чумакиУосени верству проходять,Так і мене минають годи,А я й байдуже. КнижечкиМережаю та начиняюТаки віршами. РозважаюДурную голову свою,Та кайдани собі кую(Як ці добродії дознають).Та вже ж нехай хоч розіпнуть,А я без вірші не улежу.Уже два года промережавІ третій в добрий час почну.
* * *
Ой, крикнули сірії гусиВ яру на ставу;Стала [слава] на все селоПро тую вдову.Не так слава, не так слава,Як той поговір,Що заїздив козак з СічіДо вдови на двір.– Вечеряли у світлиці,Мед-вино пили;І в кімнаті на кроватіСпочити лягли. —Не минула слава тая,Не марне пішла.Удовиця у м’ясниціСина привела.Вигодувала малого,До школи дала.А із школи його взявши,Коня купила,А коня йому купивши,Сідельце самаСамим шовком вишивала,Златом окула,Одягла його в червонийВ жупан дорогий,Посадила на коника…– Гляньте, вороги!Подивітесь! – Та й повелаКоня вздовж села.Та й привела до обозу;В військо оддала…А сама на прощу в Київ,В черниці пішла.
[СОТНИК]
У Оглаві… Чи по знакуКому цей Оглав білохатий?Троха лиш! Треба розказати,Щоб з жалю не зробить сміху.Од Борисполя недалеко,А буде так, як Борисполь,І досі ще стоїть любенькоРядок на вигоні тополь,Неначе з Оглава дівчатаВатагу вийшли виглядати.Та й стали. Буде вже давно —Отут, бувало, із-за тинуВилась квасоля по тичині,І з оболонками вікноВ садочок літом одчинялось,І хата, бачите, булаЗа тином, сотникова хата.А сотник був собі багатий,То в його, знаєте, рослоНа Божій харчі за дитинуЧиєсь байстря. А може, й такУзяв собі старий козакЧию сирітку за дитинуТа й доглядає в затишку,Як квіточку, чужу дочку.А сина (сотник був жонатий,Та жінка вмерла), сина давУ бурсу в Київ обучатись,А сам Настусю піджидав,Таки годованку, щоб з неюСобі зробитися ріднею.Не сина з нею поєднать,А забандюрилось старомуСамому в дурнях побувать.А щоб не знать було нікому,То ще й не радився ні з ким.А тілько сам собі гадає…А жіночки… лихий їх знає!Уже сміялися над ним!Вони цю страву носом чують.……………………………………………Сидить сотник на причілкуТа думку гадає,А Настуся по садочкуПташкою літає.То посидить коло його,Руку поцілує,То усами страшеннимиСивими пустує, —Ну, звичайне, як дитинаПестує старого.А старому не до того,Іншого якогось,Гріховного пестуванняСтаре тіло просить!…І пальцями старий сотникНастусині коси,Мов дві гадини великі,Докупи сплітає,То розплете та круг шиїТричі обмотає!…А вона, моя голубка,Нічого не знає.Мов кошеня на припічкуЗ старим котом грає…
