І золотої й дорогоїМені, щоб знали ви, не жальМоєї долі молодої;А іноді така печальОступить душу, аж заплачу.А ще до того, як побачуМалого хлопчика в селі.Мов одірвалось од гіллі,Одно-однісіньке під тиномСидить собі в старій ряднині.Мені здається, що се я,Що це ж та молодость моя.Мені здається що ніколиВоно не бачитиме волі,Святої воленьки. Що такДаремне, марне пролетятьЙого найкращії літа,Що він не знатиме, де дітисьНа сім широкім вольнім світі,І піде в найми, і колись,Щоб він не плакав, не журивсь,Щоб він де-небудь прихиливсь,То оддадуть у москалі.
* * *
…………………………………………Ми вкупочці колись росли,Маленькими собі любились.А матері на нас дивилисьТа говорили, що колисьОдружимо їх. Не вгадали.Старі зараннє повмирали,А ми малими розійшлисьТа вже й не сходились ніколи.Мене по волі і неволіНосило всюди. ПринеслоНа старість ледве і додому.Веселеє колись селоЧомусь тепер мені, старому,Здавалось темним і німим,Таким, як я тепер, старим.І бачиться, в селі убогім,Мені так бачиться, нічогоНе виросло і не згнило,Таке собі, як і було.І яр, і поле, і тополі,І над криницею верба.Нагнулася, як та журбаДалеко в самотній неволі.Ставок, гребелька, і вітрякЗ-за гаю крилами махає.І дуб зелений, мов козакІз гаю вийшов та й гуляєПопід горою. По горіСадочок темний, а в садочкуЛежать собі у холодочку,Мов у Раю, мої старі.Хрести дубові посхилялись,Слова дощем позамивались…І не дощем, і не словаГладесенько Сатурн стирає…Нехай з святими спочиваютьМої старії… – Чи живаОта Оксаночка? – питаюУ брата тихо я. – Яка?– Ота маленька, кучерява,Що з нами гралася колись.Чого ж ти, брате, зажуривсь?– Я не журюсь. ПомандрувалаОта Оксаночка в походЗа москалями та й пропала.Вернулась, правда, через год,Та що з того. З байстрям вернулась,Острижена. Було, вночіСидить під тином, мов зозуля,Та кукає, або кричить,Або тихесенько співаєТа ніби коси розплітає.А потім знов кудись пішла,Ніхто не знає, де поділась,Занапастилась, одуріла.А що за дівчина була,Так так що краля! І невбога,Та талану Господь не дав… —А може, й дав, та хтось украв,І одурив святого Бога.
* * *
Ми восени таки похожіХоч капельку на образ Божий,Звичайне, що не всі, а так,Хоч деякі.Крутий байрак,Неначе циган чорний, голий,В діброві вбитий або спить.А по долині, по роздолліІз степу перекотиполеРудим ягняточком біжитьДо річечки собі напитись.А річечка його взялаТа в Дніпр широкий понесла,А Дніпр у море, на край світаБилину море покотилоТа й кинуло на чужині.І жаль тобі її стане,Малої билини.Підеш собі зажурившисьГаєм по долині,Гай шепоче, гнуться лозиВ яру при дорозі,Думи душу осідають,І капають сльози.І хочеться сповідатись,Серце розповити,І хочеться… Боже милий!Як хочеться жити,І любити Твою правду,І весь світ обняти!Благо тобі, друже-брате,Як є в тебе хата.Благо тобі, як у хатіЄ з ким розмовляти.Хоч дитина немовляща,І воно вгадаєТвої думи веселії…Сам Бог розмовляєНепорочними устами.А тобі, мій одинокий,Мій друже єдиний,Горе тобі на чужиніТа на самотині.Хто з тобою заговорить,Привітає, гляне?…Кругом тебе простягласяТрупом бездиханнимПомарнілая пустиня,Кинутая Богом.
