Не видно нікого в Ієрусалимі,Врата на запорі, неначе чумаВ Давидовом граді, Господом хранимім,Засіла на стогнах. Ні, чуми нема;А гірша лихая та люта годинаПокрила Ізраїль – царева война!Цареві князі, і всі сили,І отроки, і весь народ,Замкнувши в городі ківот,У поле вийшли, худосилі,У полі бились, сиротилиМаленьких діточок своїх.А в городі младії вдовиВ своїх світлицях, чорноброві,Запершись, плачуть, на малихДітей взираючи. Пророка,Свого неситого царя,Кленуть Давида-сподаря.А він собі, узявшись в боки,По кровлі кедрових палатВ червленій ризі похожаєТа, мов котюга, позираєНа сало, на зелений садСусіди Гурія. А в саді,В своїм веселім вертограді,Версавія купалася,Мов у Раї Єва,Подружіє Гурієво,Рабиня царева.Купалася собі з Богом,Лоно біле милаІ царя свого святогоУ дурні пошила.Надвурі вже смеркло, і, тьмою повитий,Дрімає, сумує Ієрусалим.В кедрових палатах, мов несамовитий,Давид похожає і, о цар неситий,Сам собі говорить: «Я… Ми повелим!Я цар над Божіїм народом!І сам я Бог в моїй землі!Я все!…» – А трохи згодомРаби вечерю принеслиІ кінву доброго сикеру…І цар сказав, щоб на вечерюРаби рабиню привели,Таки Версавію. Нівроку,До Божого царя-пророкаСама Версавія прийшла,І повечеряла, й сикеруЗ пророком випила, й пішлаСпочити трохи по вечеріЗ своїм царем. І Гурій спав.Йому, сердешному, й не снилось,Що дома нищечком робилось,Що з дому цар його укравНе золото, не серебро,А лучшеє його добро,Його Версавію украв.А щоб не знав він тії шкоди,То цар убив його, та й годі.А потім цар перед народомЗаплакав трохи, одуривПсалмом старого Анафана…І, знов веселий, знову п’яний,Коло рабині заходивсь.
II
Давид, святий пророк і цар,Не дуже був благочестивий.Була дочка в його ФамарІ син Амон. І се не диво.Бувають діти і в святих,Та не такі, як у простих,А ось які. Амон щасливий,Вродливий первенець його!Лежить, нездужає чогось?Давид стенає та ридає,Багряну ризу роздираєІ сипле попіл на главу.– Без тебе я не поживуІ дня єдиного, мій сину,Моя найкращая дитино!Без тебе сонця не узрю,Без тебе я умру! умру! —І йде, ридаючи, до сина.Аж тюпає, немов біжить.А той, бугай собі здоровий,У храмині своїй кедровійЛежить, аж стогне, та лежить,Кепкує з дурня. Аж голосить,Аж плаче, бідний, батька просить,Щоб та Фамар, сестра, прийшла.– Драгий мій отче і мій царю!Вели сестрі моїй Фамарі,Щоб коржика мені спеклаТа щоб сама і принесла,То я, вкусив його, возстануЗ одра недуги. – Вранці-раноФамар спекла і принеслаОпріснок братові. За рукуАмон бере її, ведеУ темну храмину, кладеСестру на ліжко. Ламле руки,Сестра ридає. І, рвучись,Кричить до брата: – Схаменись,Амоне, брате мій лукавий!Єдиний брате мій! Я! Я!Сестра єдиная твоя!Де дінусь я, де діну славу,І гріх, і стид? Тебе самогоІ Бог і люде прокленуть!… —Не помогло-таки нічого.Отак царевичі живуть,Пустуючи, на світі.Дивітесь, людські діти.
III
І поживе Давид на світіНемалі літа,Одрях старий, і покривалиМногими ризами його,А все-таки не нагрівалиКотюгу блудного свого.От отроки й домірковались(Натуру вовчу добре знали),То, щоб нагріть його, взяли,Царевен паче красотою,Дівчат старому навели.Да гріють кров’ю молодоюСвого царя. І розійшлись,Замкнувши двері за собою.Облизавсь старий котюга,І розпустив слини,І пазорі простягаєДо Самантянини.Бо була собі на лихоНайкраща меж ними,Меж дівчатами; мов крин тойСельний при долині —Меж цвітами. Отож вонаІ гріла собоюЦаря свого, а дівчатаГрались меж собоюГолісінькі. Як там вонаГріла, я не знаю,Знаю тілько, що цар грівся,І… і не познаю.
