Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 43
Джанни Родари
Отак розмовляючи сам з собою, Півбороди за допомогою стільців, ослінчиків та якірного ланцюга спустив свій кораблик у миску, де він спокійно заколихався на воді.
– Нарешті ми на воді! – вигукнув задоволено Капітан. – Ніч зоряна, сніг перестав мести, до мусонних вітрів ще далеко, на горизонті ні акул, ні піратів. Доки розвидниться, і покуняти можна.
Так він і зробив.
А коли Капітан прокинувся вранці, все сталося так, як він і передбачав.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Отак від будинку до будинку, від дверей до дверей рідшали лави наших подорожніх. У багатьох вагонах Голубої Стріли не було вже жодного пасажира. А ті, хто ще залишився, блукали з вагона у вагон, і це страшенно гнівило Начальника Поїзда, який намагався примусити їх шанувати правила залізничного транспорту.
– Пасажирам заборонено переходити з одного вагона в інший!
– Не вихиляйтеся з вікон, це – небезпечно!
– Ті, у кого квиток третього класу, щоб не сміли й дивитися на вагон першого класу, а то оштрафую.
Проте всі його зусилля добитися ладу були марні. Пасажири втратили спокій і поводилися, як діти, що повертаються додому з літнього табору.
На кожній зупинці хто-небудь злазив, прощався з усіма, і поїзд їхав далі.
Однак розповісти вам історію кожного пасажира Голубої Стріли я не маю змоги, бо й сам не все знаю. Знаю тільки, що, наприклад, роботи, які врятувалися, коли Генерал висадив у повітря місток-через баюру, вишикувалися по команді Головного Інженера-Конструктоpa і вмить збудували вітряка на подушці хлопчика, до якого потрапили. Хлопчина, прокинувшись уранці, зразу почав крутити ручку, і вітряк замахав крильми, чекаючи, коли який-небудь Дон-Кіхот спробує напасти на них.
Мотоциклісту також надокучило трястися на своєму мотоциклі, і він вирішив припинити подорож. Хитрун вибрав будинок маленького механіка, що лагодив скати мотоциклів, сподіваючись, що в майбутнього господаря знайдуться при потребі всі необхідні запасні частини і для його машини. Мотоцикліст передав адреси Машиністові Голубої Стріли, який відтепер міг вести поїзд, куди сам хотів, бо і йому вже остогидло плентатися то за собачим хвостом, то душитися в синьому димі, який густо валив з вихлопної труби мотоцикла.
Індіанці та ковбої тепер ледве встигали за Голубою Стрілою. Поїзд, звичайно, не стомлюється ніколи, а от з кіньми справа зовсім інша: їм через певний час треба неодмінно давати відпочинок. Коники індіанців ще могли брьохатися в снігу, але коні ковбоїв уже зовсім пристали.
Отож, коли мандрівники під'їхали до барака, де у вікнах замість шибок були газети та журнали, які рясніли малюнками індіанців та ковбоїв, наші герої одразу відчули себе вдома. Вони позіскакували з коней, зайшли в хатину і стали табором на сіннику, простеленому на долівці. На ньому спали, обнявшись, двоє замурзаних хлопчиків. їхні обличчя навіть уві сні були веселі й симпатичні.
Індіанці та ковбої не розпалювали багаття, тому що боялися підпалити сінник. Проте вони напнули намети і, прив'язавши коней, спокійно полягали спати. Тільки Срібна Пір'їна не спав. Адже великі вожді індіанців ніколи не сплять. Вдень і вночі вони смокчуть свої довгі люльки і думають. Ніхто не знає, про що вони думають, бо говорять вожді дуже мало: з кожних десяти думок зрідка щастить почути, може, одну; інші дев'ять вони зберігають у таємниці. Через це індіанські вожді такі й мудрі. Недаремно одна індіанська приказка говорить: «Мовчуни знають удвічі більше, ніж базіки».
