Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 41

Коли треба було зупинитися, Мотоцикліст піднімав руку, і Машиніст гальмував, щоб не наїхати і не розчавити його.

– Ми перед будинком, де живе Франческа Цеппеллоні. Хто злазить?

Ляльки якусь мить радилися:

– Ні, я!..

– Я злізу...

– Підемо всі, так буде веселіше. Хтозна, що це за Франческа. Може, їй не догодиш... – сперечалися Ляльки.

І, щоб не було так боязко, іграшки наостанку погоджувалися йти по двоє. Вони спочатку оглядали великий будинок, перед яким робила зупинку Голуба Стріла (іноді це була просто убога хатина), перевіряли ще раз, Щоб не збитися, адресу в Мотоцикліста, прощалися з любим товариством і зникали в під'їзді.

– Та не заблудіть там! – кричав їм навздогін Мотоцикліст. – Під'їзд «А», квартира двадцять сім. Якщо перед порогом простелена м'яка доріжка – залазьте під неї, там хоч не замерзнете, чекаючи ранку. Коли ж двері прочинені, спробуйте відшукати панчоху, яка має висіти на каміні, і залазьте в неї. Якщо є скринька для листів, можете заховатися й туди, хоч я й не радив би вам.

Захекані ляльки, тримаючись за руки, боязко піднімалися сходами все вище і вище. Бідненькі вони! Уявіть себе на їхньому місці. Звичайно, воно дуже просто, коли сидиш у мішку Феї, що сама покладе вас у чорну панчоху. А спробуйте самі дістатися туди без допомоги Феї, що ви тоді заспіваєте? Доводиться і похвилюватися. Але я знаю напевне, що жодна іграшка не переплутала адреси і що кожна бідна дитина, прокинувшись рано-вранці, усміхнулася від щастя.

Висадивши пасажирів, Мотоцикліст натискав на стартер, давав газ, і мотоцикл мчав далі.

– На наступній зупинці мешкає п'ятирічний хлопчина Паоло ді Паоло. Раджу злізти комусь із Ляльок-Артисток.

– Комусь із Ляльок-Артисток? – хором вигукнули всі три Ляльки, що милувалися з вікна запорошеним снігом містом. – Це неможливо! Напевно, ви хотіли сказати «усім Лялькам-Артисткам»? Хіба ви не розумієте, що ми живемо тільки вкупі? Тепер, коли ми маємо серце, тобто троє сердець, це було б для кожної з нас потрійним горем.

Закінчилося все тим, що три Ляльки злізли з поїзда і, не звертаючи уваги на сердиті вигуки Начальника Вокзалу – той не хотів розлучатися зразу з трьома своїми пасажирами, – пішли, весело підстрибуючи і пританцьовуючи, як і годиться артистам. Вони, зрозуміло, не поспішали і весь час повертали одночасно свої голови то праворуч, то ліворуч. А коли оглядалася одна лялька, то за нею те саме робили й дві інші.

– Хлопчик не натішиться нами, – впевнено казали вони, – бо з трьома ляльками він зможе гратися в театр. А що йому робити з однією іграшкою?

– Гаразд, гаразд, тисяча розпоротих китів! Ідіть уже, і нехай вам щастить!

– Щиро дякуємо, синьйоре Капітане! – гукнули Артистки.

І, йдучи вгору по сходах, вони розмірковували так:

– Дарма, що нашого хлопчика звуть не Франческо, а Паоло, ми все одно будемо його любити. Ми любитимемо його втричі більше, ніж будь-хто, бо в нас троє сердець.

І вони згорда поглядали на груди, щоб пересвідчитися, чи серця ще на місці. Серця червоніли, наче вишні, і були гарячі, мов жарини.