Читать «Називай мене Мері...» онлайн - страница 9

— Отут ти весь, Лилику. Робиш висновки, які ніколи не стосуються основної справи. Але для чогось усе одно сушиш над цим голову.

— Завжди хочу мати повну картину.

— Тільки не завжди вона потрібна, — відрубав Пасічник. — Бач, ми вже витрачаємо на зайві тертя купу часу.

Іншим разом Олег би заперечив. Тут утримався. Роздушив бичок у попільничці, провадив далі.

— Я провів його до «Торнадо». Був сам. Назад, додому, приїхав за дві години й з бабою.

— Не люблю цього слова.

Кобзар уявив, як Пасічник скривився.

— З дівчиною, так влаштує?

— Свідок? — довго пояснювати не довелося, й Олег відчув настороженість.

— Довелося все міняти на ходу. Але в результаті наш приятель... Як би це пояснити... Скажемо так: налетів на кулю з власного пістолета.

На тому боці довго мовчали.

— Як знав. Звівся з тобою, — почув нарешті. — Дівчина, сподіваюсь, того всього не бачила?

— Баба... дівчина забралася геть. Але чула, як наш друг назвав мене на прізвище, ім’я, ще й Лиликом.

На тому боці запала гнітюча мовчанка.

— Кисло, — сказала коротко трубка. — Ідеї є?

— Навалом. Дівчину звуть Міленою. Ім’я не таке вже рідкісне зараз, та однаково їх не так багато, як Марин чи Оксан. Прізвища не знаю, де живе — теж. Проте зуб даю: наш друг знайшов її в «Торнадо». Зовнішність ефектна, ім’я прикметне. Думаю, вона завсідниця.

— Професіоналка?

— Там не клуб із повіями, Ігоре. Не бордель підпільний. Дівчина з категорії шукачок пригод. Могла поїхати сьогодні з нашим другом, бо бачила його там кілька разів. Тому довіряє. Ну, і навряд це в неї перша подібна пригода.

— Що від мене треба?

— Акуратно вирахувати Мілену. Ресурси маєш.

— Ясно. Лягай спати, Лилику. Я тебе сам знайду.

— Ага, спати. Робота ще є.

— Тоді працюй, але не надривайся. Бережи себе.

У трубці замовкло.

— Твоїми молитвами, — гмукнув Кобзар і перемкнувся на повідомлення.

Нове, шосте.

Олег натиснув потрібну кнопку, викликаючи диспетчера.

— Сорок четвертий, я недалеко від «Мінської». На Бабин Яр беру.

Не відмовився, хоч за таким тарифом о цій порі мало хто їздить. Всі вимагають більшого й кінець кінцем отримують своє. Але зараз Олегові кортіло чимшвидше забратися звідси. Тож не комизився.

Пасажири чекають. Будуть неабияк здивовані швидкістю подачі машини.

6

Кобзар прочинив двері й ступив у звичний бардак. Жив в однокімнатній квартирі на четвертому поверсі дев’ятиповерхівки в надрах Святошина. Колись у сусідньому будинку отримав службову, дві кімнати, які потім Пасічник через знайомого юриста допоміг без проблем приватизувати. Після розлучення рівноцінно розміняти не вдалося. А продати не виходило: житло стрімко втрачало ліквідність.

З дружиною розлучалися за два роки до початку війни. Вже тоді агенції з нерухомості падали рясно, ледь не щодня. Їхні власники перекваліфіковувались у приватних візників, Олега самого кілька разів підвозили у справах учорашні брокери. Його нинішня робота в таксі — ідея, підказана часом. Інших варіантів для тих, хто має авто, втратив постійний заробіток, втомився від усього та цінує незалежність, — годі шукати.