Читать «Називай мене Мері...» онлайн - страница 10

На той час Кобзар ще служив у розшуку. Стосунки з колишньою дійшли стану, коли бути під одним дахом, навіть якщо кожен має окрему буду, ставало фізично неможливим. Він ночував або в кабінеті, або — в Головка, чия дружина на той час ще не завагітніла й сторонні в домі не заважали, а іноді — у порожній камері, якщо така знаходилася. Єдину незручність створювала неможливість регулярно митися під душем. Але Кобзар зі школи навчився приймати себе таким, як є, не намагаючись ламати природу й здаватися кращим.

У даному випадку — охайнішим.

Звик зосереджуватись на чомусь одному, переважно на роботі або просто на тому, чим зайнятий в даний момент. Ця звичка виробила рису, яка багатьма сприймалася негативно. Він не дбав про зовнішній вигляд й побутовий комфорт. На відміну від більшості людей, у тому числі — колишньої дружини, Кобзар міг одягнутися й вдягався аби як. Одяг переважно не прасував, тож намагався вдягати те, що не так очевидно мнеться. Міг не мити машину, не чистити взуття чи просто не витирати бруд. Голився через два рази на третій, а як випадала нагода, то заростав щетиною. З зачіскою вирішив просто: стригся коротко чи взагалі під нуль, чим дратував колишню спершу тихо, на рівні побутових жартів, а згодом — серйозно.

Стан робочого столу Кобзаря цілком відповідав характеру й зовнішності хазяїна. Стоси паперів і розсип папірців, у шафі та шухлядах за бажання можна було знайти скарб чи бодай артефакт. При тому, що постійно шукав потрібний документ. Це забирало більше часу, ніж може собі дозволити оперативник. Але знав його зміст, бо мав справді унікальну зорову пам’ять — і не лише зорову. Вести протокол допиту вважав за кару небесну: не любив витрачати час на писанину. Для чого, коли почуте тримає в голові, завжди згадає, хто, коли й про що говорив. Канцелярія доводила до сказу, тож часто після розмови Кобзар давав візаві чисті аркуші й ручку, аби той записував усе щойно сказане, до найменших подробиць. Коли Пасічник як начальник таки вимагав дати справам лад і належним чином оформити, Олег вказівку виконував, але всім своїм виглядом демонстрував надлюдські страждання.

Удома було те саме. Одяг ніколи не вішав та не клав речі на раз і назавжди призначені для них місця. Якщо дружина прибирала, завжди сварився, бо після неї не міг нічого знайти. Зрештою, вона змирилася з кросівками та черевиками у ванній, светрами на кухні, сорочками й футболками під ліжком у спальні, а шкарпетками — біля тумби для телевізора. Коли розлучалися, жодним словом не згадала про бардак круг себе, бо визнавала вголос і не лише в очі, а й заочно: хай би де валялися шкарпетки, — в Олеговій голові завжди був такий порядок, що дай Боже кожному.

Вона змирилася, що чоловік сприймав усе подібне не вартим уваги дріб’язком. Особливо коли мав перед собою мету, до якої треба йти попри все. У його випадку — знайти чергового вбивцю, маньяка чи ґвалтівника. Справді, тут не слід зважати на дрібниці.

Проблеми почалися, коли прийшло усвідомлення: з якогось моменту, що його проґавила, душогуби витіснили з Кобзаревої голови її.