Читать «Називай мене Мері...» онлайн - страница 11

Отак пішов незворотний процес.

Поки Олег вирішував квартирне питання, на побутові незручності не зважав. Та з якогось моменту відчув: псує життя іншим. Уже з міліцейського Главку цікавилися в Пасічника, чому це в Святошинській управі офіцер спить у камері попереднього ув’язнення. Знайшовши візитку одного з колишніх брокерів, який скаржився на проблеми з законом і бандитами водночас, Олег подзвонив, зустрівся і поговорив із людиною душевно. У того лишилася невеличка клієнтська база, яка не втратила актуальності через те, що потенційні покупці однаково не могли дати справжню ціну. Адже посередники включали в неї свій відсоток, це збільшувало вартість. Крім того тиснув борг — надумався на початку кризи позичити, аби втримати контору й працівників, й тепер доводилося смоктати лапу. Капітан міліції, тим більше — з «убивчого» відділу, мав можливості все це залагодити. Натомість отримав кілька контактів людей, готових платити напряму. Поторгувався, трохи скинув, знайомий юрист оформив оборудку майже задурно.

А потім Кобзареві пощастило. Знайшовся дах над головою — однокімнатна шпаківня в рідному районі, недалеко від колишнього помешкання. На неї впритул вистачало половини грошей, отриманих від колишньої. Там мешкав алкоголік, який все з хати продав і нарешті, на тиху радість рідні, помер на брудному матраці. Спекатися спадку у вигляді нерухомості, яка раптом упала на голову, всі хотіли дуже швидко. Олегові лишалося випередити інших бажаючих.

Звісно, тепер тут були старі, куплені через оголошення меблі. Новий власник об лаштував житло в мінімалістському стилі. Зате нічого зайвого. Широкий, доволі зручний та важкий, з натурального дерева диван. Кобзар його розклав раз і спав, часом навіть не застеляючи. Глибоке крісло, теж із цільного дерева, єдиним недоліком якого минулий власник вважав потерту оббивку. Комод, телевізор на ньому — Олег час від часу любив валятися й перемикати канали, виключаючи мозок та стежачи за тим, як блимає й міняється картинка. Єдина нова річ — ноутбук, який не мав окремого місця. Більше свою обитель самітника він нічим не обтяжив. Брудний одяг носив у пральню. Поки не забруднив — кидав на крісло, кухонний ослін чи на підлогу.

Саме так Олег Кобзар уявляв собі затишну оселю.

Повернувся ближче до третьої ночі, взявши після Бабиного Яру ще два замовлення. По дорозі назад звично завернув до цілодобового маркету, прихопив пляшку віскі. Дешевого, навіть, як підозрював, пальонки. Проте від горілки мав печію, а коньяк підробляли частіше й гірше.

Куртку — на вішак у маленькому передпокої.

Джинси й светр — на крісло, до загальної купи шмаття.

Ввімкнув телевізор. Умостився на дивані як був, у самих трусах.

Пив не через те, що тягнуло й вважав себе алкоголіком. Тим більше не з бажання пом’янути Свистуна, не вартого доброго слова й по смерті. Ще до нинішнього дня встиг нажити собі на пекельний казан.

До війни Олег міг спати ночами. Не завжди висипався, спокійний здоровий сон узагалі був рідкістю. До такого режиму звикає кожний сищик.