Читать «Називай мене Мері...» онлайн - страница 8

Теж, вважай, самооборона.

Убивство ворога заохочується. За це навіть нагороджують, підвищують у званні, просто поважають. Якщо, звісно, ворог знищений у бою — і це сепар, а не мирний житель, котрий опинився під перехресним вогнем і справді ні в чому не винен. Окрім того, що вимушено мешкає в зоні бойових дій.

Коли до війни Кобзареві доводилося стріляти в людей, писав потім ненависні пояснення, переживав безглузді по суті своїй службові розслідування. Тим не менш, щораз, коли ситуація вимагала братися до зброї — брався, не думаючи про наслідки. Війна ж занурила Олега в світ безкарних убивств, коли нікому нічого не треба пояснювати. Навпаки, дехто, явно надивившись свого часу воєнних фільмів, ставив зарубки на прикладах, пишаючись кожним застреленим ворогом. Чомусь не переймаючись тим, що одного разу сам наразиться на кулю. І десь там, по той бік лінії розмежування, ворожий солдат так само поставить свою зарубку.

Не дивувала тепер цілковита відсутність реакції на вбивство. Байдужість до смерті, заподіяній ворогу — своєрідний воєнний трофей.

Нічого іншого, крім хіба що кількох хвилин сумнівної слави, колишній капітан тепер уже колишньої міліції Олег Кобзар з Донбасу не приніс.

Він перетнув двір, роззираючись, мацаючи очима березневу темряву. Нікого не було, навіть вікна багатоповерхівки світилися лиш де-не-де. Зупинився прикурити, прикинув, куди виходять вікна Свистунової квартири. Зрозумів — не сюди, помешкання кутове. Неквапом оминув дім, огинаючи з правого боку. Тут уже вирахував вікна й посміхнувся сам до себе. Поруч були темні прямокутники. Сусіди, що могли почути звук пострілу, або спали, або їх узагалі вдома не було.

На місці сищика засмутився б.

Проте вбивця потішився.

Повернувся у машину, вмостився за кермо. Витяг телефон, вимкнений раніше, ввімкнув. Одразу ж озвалися повідомлення. За час, поки скоював злочин і замітав сліди, прийшло п’ять повідомлень, усі — замовлення. Пробіг очима, жодним не спокусився. Трохи подумавши, набрав номер, збережений лише в пам’яті.

Відповіли після першого ж виклику.

— Ми домовлялися, Кобзарю.

— Ця лінія в тебе захищена.

— Все одно. Твоя ні. Той, кому треба, зафіксує дзвінок.

— Абонента не визначить, Пасічнику.

— Зате при бажанні вирахує місце. І вже напевне — час дзвінка.

— Це якщо шукатимуть мене.

На тому боці Ігор Пасічник зітхнув.

— Лилику, я знаю тебе так давно, як свою дружину. Й точно краще.

— До чого...

— До того! — тон звучав невдоволено. — Коли б усе пройшло рівно, наче діти в школу, ти б мені отак відразу не озивався. Значить, пішло не так. А мені знову, Кобзарю, за тобою підчищати. Отже, якщо не підчистити, є шанс, що ти проколовся й тебе зачеплять неодмінно.

Тепер зітхнув Олег.

— Життя — воно не просте, сам же розумієш.

— Слухаю, — Пасічника попустило, як завжди траплялося в подібних випадках.

— О двадцятій десять наш друг поїхав до клубу «Торнадо», це заклад на Подолі, — він перейшов до манери рапорту. — За тиждень, що я його водив, був там удруге. Схоже, частий відвідувач, та навряд постійний клієнт.

— Це важливо?

— Це мій висновок.