Читать «Називай мене Мері...» онлайн - страница 7

Тіло зсунулося на підлогу.

А потім Олег знову ледь не стратив: Свистунова рука ковзнула під диван, виринула вже озброєною.

Значить, пістолет не в плащі.

Або у квартирі їх два.

Відступивши, Кобзар приготувався вдарити.

Тим часом противник, у котре показуючи себе спритником, звівся на рівні, тепер тримаючи Олега під дулом. Жоден із них не боявся, що постріл можуть почути. Стрілянина й вибухи на київських — і не лише на київських! — вулицях стали прикметою воєнного часу. Яка вже чотири роки, як нікого не дивує. Лякає, та й то не всіх. А от чого не роблять люди, так це не біжать на постріли, зачувши їх. Тікають чимдалі. Й не поспішають спілкуватися з поліцією.

Кобзар відчайдушно скакнув уперед, на ходу хапаючи й різко вивертаючи Свистунову правицю донизу.

Той скрикнув — усе ж не чекав, що Олег кинеться на пістолет.

Палець натиснув на спуск від больового шоку.

Одного пострілу вистачило.

Відштовхнувши його від себе, Олег мов зачарований дивився на місце, куди влучила куля. Так ще треба вміти: стегно, пробив артерію, тепер кров текла рікою. Навіть досвідчений хірург не встиг би перетягнути рану — смерть від подібної рани була питанням кількох хвилин.

Помирав Дмитро Свистун здивованим.

А Олег Кобзар аж тепер зрозумів: насправді бажав йому смерті.

Тепер єдиному синові його друга Артема більше ніхто й ніщо не загрожувало.

5

Після себе прибрав.

Знайшов вологі серветки у ванній. Обійшов кімнату, намагаючись не ступати в криваву калюжу. Витер усюди, де брався руками. Діяв так, ніби дванадцять років не розкривав убивства, а сам скоював їх. Обдивившись усе навкруг, переконався — не залишив нічого для себе критичного. Є, звісно, одна проблема, та вона вирішиться швидко й безболісно.

Вимкнув світло. Двері зачинив, розібравшись із автоматичним замком. Потягнув на себе, почув — клацнуло, перевірив, сіпнувши за ручку. Протер після себе її також. Світло вимкнене, завтра субота, на службі Свистуна не чекатимуть.

Пощастить — за ним шукатимуть не раніше понеділка.

Сівши за кермо й запустивши мотор, Кобзар з подивом відзначив: у нього не тремтять руки. До війни йому доводилося стріляти в людей п’ять разів, з них два — влучно, на смерть. Обидва випадки начальство викрутило як необхідну самооборону, що, власне, нею й було. І мандраж відчув лише перший раз. Потім якось воно минулося.

Сьогодні він скоїв ненавмисне вбивство.

Самооборона, хоча хто на кого першим напав — питання. Він же збирався скалічити колишнього колегу. Нехай мав на те формальну причину, але жоден суд її не врахує. Зараз Олег мимоволі зауважив: шукає собі виправдання. Тоді як на Донбасі, куди пішов добровольцем, сумління не мучило. За лінією розмежування — ворог, який намірився вбити тебе. Коли так, ти маєш стріляти у відповідь. Бажано — влучно.