Читать «Називай мене Мері...» онлайн - страница 6

— Знайшов дурну! — огризнулася білявка. — Або даєте пройти, обоє, або я викликаю поліцію!

— Забула, сучко? Поліція тут! — Свистун ударив себе кулаком у груди.

— Ах, сучка? — Мілена тупнула ногою. — Швидше дурепа, бо повелася з таким! А ти, — кивок у бік Олега, — не кращий. Пустіть, сказала!

— Ніхто не тримає, — процідив Дмитро.

— Я знайду. Їдь спокійно, — сказав Кобзар.

— Загубіться ви обоє!

Білявці ніхто не завадив пройти. Вже в дверях вона повернулася, показала чоловікам середнього пальця, перед тим облизнувши його. А потім висловила все, що думає про них. Не добираючи слів.

— Ого! — вирвалося в Свистуна.

— Нічого собі, — підхопив Олег.

На якусь мить побачене й почуте навіть примирило обох. Та щойно Мілена пішла, траснувши вхідними дверима, вони знову втупилися один в одного, мов бійцівські пси перед сигналом хазяїв.

— Далі що? — глухо мовив Свистун. — Так і будемо стояти?

— Можемо випити. Не сратися ж через якусь телицю, хай і породисту.

Дмитро зробив два кроки назад, тепер уже змірявши Олега чіпким поглядом з ніг до голови.

— А ти ж не за тим прийшов, — він тверезів на очах, до нього поверталися логіка та здоровий глузд. — Я тебе справді ціле життя не бачив.

— Два роки.

— Півтора.

— Тринадцять місяців.

— Без різниці. Ти виліз з-під землі не просто так. Ти ж не випадково тут крутишся, біля мого будинку.

— Випадково.

— Мені не розказуй! — рявкнув Свистун. — Нічого не буває випадкового! Ти чекав! Ти в засідці сидів! Ти ж у нас ветеран війни, все у войнушки граєшся! Що тобі треба?

Він посунув на Кобзаря.

— Плащ, — сказав Олег.

— Який плащ? — Свистун зупинився.

— Твій. Якщо є при тобі ствол — тільки там. Давай сюди.

Дмитро перевів подих, голосно видихнув. Зараз він протверезів остаточно, і Кобзар зосередився: надалі треба уважно стежити, контролюючи кожен його рух. Але Свистун не спішив. Зміряв поглядом відстань між собою й плащем, демонстративно повернувся, ступив за барну стійку.

— Ти правий. Треба поговорити. Все непросто, я вгадав?

— Нічого ти не вгадав.

— Ти не сам мене шукав. Тебе хтось до мене прислав. Ти придумав, як не говорити зі мною при чужих. Тому розіграв усю цю виставу, аби дівиця захотіла піти сама. То як, правильно все?

Свистун узяв почату пляшку віскі.

— Тепер я кажу — ти слухаєш, — вицідив Олег. — Сьогодні твій вечір. Тобі пощастило. Коли б не білявка, лишився б там, на вулиці. Чесне слово, збирався показати, що буде, як ще хоч раз зачепиш дружину й дитину Артема Головка. Особливо дитину.

— До чого тут я?

— Стули пельку! — Олег стиснув кулаки. — Я сказав — ти почув.

Кобзар захопився й ледь не пропустив — ухилився на секунду пізніше.

Пляшка мусила вцілити в голову, та удар прийняло ліве плече.

Свистун уже мчав на нього, спритно вискочивши з-за стійки.

Стрибнувши, Кобзар поточився, упав — і тут же кинув тулуб убік, дивом уникнувши ста кілограмів живої ваги, яка летіла згори.

Вони скочили на ноги одночасно.

Олег пірнув під руку, ударив знизу, діставши щелепу противника. Той встояв, хоч і гойднувся. Вдруге вдарити не встиг, бо координація ще трохи гуляла, не зважаючи на позірну тверезість. Ініціатива все одно була за Кобзарем, він не церемонився — влупив носаком у пах Свистунові. Коли той заволав від болю й зігнувся — довершив справу, зваливши Дмитра на скляний столик.