Ні долі, ні волі у мене нема,Зосталася тільки надія одна:Надія вернутись ще раз на Вкраїну,Поглянути ще раз на рідну країну,Поглянути ще раз на синій Дніпро, —Там жити чи вмерти, мені все одно;Поглянути ще раз на степ, могилки,Востаннє згадати палкії гадки…Ні долі, ні волі у мене нема,Зосталася тільки надія одна.
Луцьк, 1880
Сльози-перли
Посвята Іванові Франкові
* * *
Сторононько рідна! коханий мій краю!Чого все замовкло в тобі, заніміло?Де-не-де озветься пташина несміло,Немов перед бурею в темному гаю,І знову замовкне… як глухо, як тихо…Ой лихо!Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна?Чому ти не зійдеш на землю із неба?Осяяти землю безщасную треба!Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?Ой горе!О люде мій бідний, моя ти родино,Брати мої вбогі, закуті в кайдани!Палають страшні, незагойнії раниНа лоні у тебе, моя Україно!Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?Ой боже!Коли ж се минеться! Чи згинем без долі?Прокляття рукам, що спадають без сили!Навіщо родитись і жити в могилі?Як маємо жити в ганебній неволі,Хай смертна темнота нам очі застеле!Ой леле!
* * *
Україно! плачу слізьми над тобою…Недоле моя! що поможе ся туга?Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?Гай-гай, невелика послуга!Ох, сльози палкі – вони душу палили,Сліди полишили огнисті навіки.Ті жалі гіркії – вони мені серце зв’ялили!Даремні для нього всі ліки.Чи ж мало нас плаче такими сльозами?Чи можем ми, діти, веселими бути,Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?Де ж тута веселого слова здобути?Говорять, що матері сльози гарячіІ тверде, міцнеє каміння проймають;Невже найщиріші кривавії сльози дитячіНіякої сили не мають?
* * *
Всі наші сльози тугою палкоюСпадуть на серце, – серце запалає…Нехай палає, не дає спокою,Поки душа терпіти силу має.Коли ж не стане сили, коли тугаВразить украй те серденько замліле,Тоді душа повстане недолуга,Її розбудить серденько зболіле.Як же повстане – їй не буде впину,Заснути знов, як перш, вона не зможе,Вона боротись буде до загину:Або загине, або переможе.Або погибель, або перемога —Сі дві дороги перед нами стане…Котра з сих двох нам судиться дорога?Дарма! повстанем, бо душа повстане.Так, плачмо, браття! мало ще наруги.Бо ще душа терпіти силу має;Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги,Хай не дає спокою, хай палає!
Сон
Посвята Александрі С-вій
Був сон мені колись: богиню яснуФантазії вбачали мої очі,І друга любого подобу краснуБогиня прийняла тієї ночі.Той самий вираз і усмішка мила,Той самий погляд довгий, розумливий,На плечах лиш барвисті мала крила,Вінець над чолом з лавру святобливий.Вона іде! Непереможна силаМене примушує за нею простуватиПо темних, тісних хідниках. ВступилаВона в якісь таємнії палати.Чи то свята будова, чи темниця?Високеє і темнеє склепіння,Одно віконце вузьке, мов стрільниця, —Крізь нього сиплеться бліде промінняІ падає на стіну; височеннийОрган стоїть там, наче скеля дика,Де був прикований Титан страшенний,Що забажав освіти чоловіка.Спинилася богиня, і за рукуВзяла мене, і словом говорила:«Вважай і пам’ятай мої слова й науку:То світовий орган, і доля так судила,Що тільки раз він має гук подати,Страшний той гук, потужний і величний,По всіх країнах має залунатиІ перекинути світовий стрій одвічний.Страшне повстане скрізь землі рушення.І в громом упадуть міцні будови.Великий буде жах, велике й визволення!Тоді спадуть всесвітнії окови.І правда лавром чоло уквітчає.І згине зло, укриване віками.В честь волі нової хвалу співець заграєНа вільних струнах вільними руками.Тож слухай: ти орган порушить можешНе дужою, та смілою рукою,Всесвітнє зло тим гуком переможеш,Здобудеш для землі і щастя, і спокою.Та знай: твоє життя так миттю згасне,Як блискавка, що перед громом свіне:Не для тебе те світло правди ясне,Що світ осяє, ні! життя твоє загине!І вільні струни славити не будутьНі твого ймення, ані твого діла,Щасливії нещасную забудуть,Не буде вкрита лаврами могила!»Промовила і зникла. В самотиніЯ зостаюся розважать-гадати,Як визволить той гук, що замкнутий в скелині,Що має гучно в світі залунати?І я стою, неначе скам’яніла.Знебула думка вже не розважає…Що се? немовби пісня забринілаЗдалека, мовби цілий хор ридає.Глибока, тиха, нерозважна тугаВникає в серце, каменем лягає;Ридає хор, мов дикий вітер з луга,А темрява склепіння застилає.З віконця ледве-ледве блисне промінь;Ті хмари темні давлять мою душу,А серце палять, мов жерущий пломінь.Ні, гук страшний я видобути мушу!Хай я загину, та хай сяє милоНад людьми сонцем правда і надія!Зважливо простягаю руку, сміло —І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!
