Читать «На крилах пісень» онлайн - страница 6

Леся Українка

Сафо

Над хвилями моря, на скелі,Хороша дівчина сидить,В лавровім вінку вона сяє,Співецькую ліру держить.До пісні своєї сумноїНа лірі вона приграє.І з піснею тою у серціВелика їй туга встає.В тій пісні згадала і славуВеличну свою, красний світ,Лукавих людей, і кохання,І зраду, печаль своїх літ,Надії і розпач… ДівчинаЗірвала лавровий вінецьІ в хвилях шумливого моряЗнайшла своїй пісні кінець.

с. Колодяжне, 1884, 3 листопада

До мого фортепіано (Елегія)

Мій давній друже! мушу я з тобоюРозстатися надовго… Жаль мені!З тобою звикла я ділитися журбою,Вповідувать думки веселі і сумні.То ж при тобі, мій друже давній, вірний,Пройшло життя дитячеє моє.Як сяду при тобі я в час вечірній,Багато спогадів тоді встає!Картина повстає: зібравсь гурточок,Провадить речі, і співа, й гука,На клавішах твоїх швидкий, гучний таночокЧиясь весела виграва рука.Та хто се плаче там, в другій хатині?Чиє ридання стримане, тяжке?..Несила тугу крить такій малій дитині,Здавило серце почуття гірке.Чого я плакала тоді, чого ридала?Тоді ж кругом так весело було…Ох, певне, лихо серцем почувала,Що на мене, мов хмара грізна, йшло!Коли я смуток свій на струни клала,З’являлась ціла зграя красних мрій,Веселкою моя надія грала,Далеко линув думок легкий рій.Розстаємось надовго ми з тобою!Зостанешся ти в самоті німій,А я не матиму де дітися з журбою…Прощай же, давній, любий друже мій!

15 березня 1890 p.

Досвітні огні

Ніч темна людей всіх потомлених скрилаПід чорні, широкії крила.Погасли вечірні огні;Усі спочивають у сні.Всіх владарка ніч покорила.Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.Щасливий, хто сни має милі!Від мене сон милий тіка…Навколо темнота тяжка,Навколо все спить, як в могилі.Привиддя лихі мені душу гнітили,Повстати ж не мала я сили…Зненацька проміння яснеОд сну пробудило мене, —Досвітні огні засвітили!Досвітні огні, переможні, урочі,Прорізали темряву ночі,Ще сонячні промені сплять, —Досвітні огні вже горять.То світять їх люди робочі.Вставай, хто живий, в кого думка повстала!Година для праці настала!Не бійся досвітньої мли, —Досвітній огонь запали,Коли ще зоря не заграла.

1892

В магазині квіток

В великому місті в розкішну теплицюДівчина прийшла молода,Бо серцем почула весну-чарівницю,Шуміла весняна вода.І ледве струмки задзвеніли співочі,Пташки заспівали дрібні, —Вчувались дівчині веснянки дівочі,Ввижались діброви рідні.І ледве натуру зо сну зимовогоЗбудив поцілунок весни, —Дівчина запрагнула рясту дрібного,Їй проліски снились ясні.Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці…Ох, що се так серце стиска?Як душно, як тісно, немов у темниці!Сей пах, мов отрута яка!В теплиці між квітами скрізь походжаєГурток панночок і панів.Дівчина кругом погляда, уважає,І погляд її посмутнів.Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула.«Чим можу панянці служить?..» —Зненацька чийсь голос дівчина почула, —То крамар паничик біжить.«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» —Питає дівчина його.«Аякже! є різні, – чим маю служити?Тут можна набути всього:Ось є гіацинти, нарциси і рожі,Азалії є запашні,Конвалії свіжі, фіалочки гожі…» —«Ні, пролісків треба мені!..»Здивовано глянув панич; зашарілосьДівчини обличчя бліде.«То панночці пролісків простих схотілось?їх в місті немає ніде!Тут тільки садові квітки». – «Дуже шкода».І вийшла дівчина смутна.«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!»Вертає додому сумна.Зустрілась їй жінка, на плечах похилихНесе щось, убога така.«Чи купите, панночко, пролісків білих?» —Тремтить із квітками рука.«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,Взяли ви сі квіти свої?» —«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!Се тут…» Та не чула їїДівчина. Згадала околиці рідні:Скрізь квіти, ряст, ясна роса…На проліски білі, на квіти лагідніСкотилася тихо сльоза…