Натура гине – вся в оздобах, в злоті, —Останній усміх ясний посилаІ краскою непевною пала,Немов конаюча вродливиця в сухоті.Недавно ще була вона в турботі,Жила і працею щасливая була;Тепер останнії дарунки роздалаІ тихо умира… кінець її роботі!Спокійно умира і листом покриваєРосинки білії, ті сльози самотніВід сонця ясного і від людей ховає.Натура ллє ті сльози таємніТого, що хутко ляже в смертнім сні,В холодній, білій сніговій труні.
4 – 20 листопада 1890
На роковини Шевченка
Колись нашу рідну хатуТемрява вкривала,А чужа сусідська хатаСвітлами сіяла.Та минав ти, наш Кобзарю,Чужії пороги,Орав свою вбогу ниву,Рідні перелоги.Гомоніла твоя кобзаГучною струною,В кожнім серці одбиваласьЧистою луною.Спочиваєш ти, наш батьку,Тихо в домовині,Та збудила твоя пісняДумки на Вкраїні.Хай же промінь твоїх думокПоміж нами сяє,«Огню іскра великого»Повік не згасає!Щоб між нами не вгасалоПроміння величне,Ти поставив «на сторожі»Слово твоє вічне.Ми, як ти, минати будемЧужії пороги,Орать будем свої ниви,Рідні перелоги.
* * *
Скрізь плач, і стогін, і ридання,Несмілі поклики, слабі,На долю марні наріканняІ чола, схилені в журбі.Над давнім лихом УкраїниЖалкуєм-тужим в кожний час,З плачем ждемо тії години,Коли спадуть кайдани з нас.Ті сльози розтроюдять рани,Загоїтись їм не дадуть.Заржавіють від сліз кайдани,Самі ж ніколи не спадуть!Нащо даремнії скорботи?Назад нема нам воріття!Берімось краще до роботи,Змагаймось за нове життя!
1890
До натури
Натуро-матінко! я на твоєму лоніДитячі радощі і горе виливала,І матір’ю тебе я щиро звала,З подякою складаючи долоні.Ти іскру божую збудила в моїх грудях;Надія, – їй же першу пісню я співала, —Мені провідною зорею стала,І з нею буду я добра шукати в людях.Коли ж почую я, що промінь погасаєНадії милої, – тоді, Натуро-ненько,Прийми моє знебулеє серденько,І проміння нове нехай йому засяє!
Вечірня година
Коханій мамі
Уже скотилось із неба сонце,Заглянув місяць в моє віконце.Вже засвітились у небі зорі,Усе заснуло, заснуло й горе.Вийду в садочок та погуляю,При місяченьку та й заспіваю.Як же тут гарно, як же тут тихо,В таку годину забудеш лихо!Кругом садочки, біленькі хати,І соловейка в гаю чувати.Ой, чи так красно в якій країні,Як тут, на нашій рідній Волині!Ніч обгорнула біленькі хати,Немов маленьких діточок мати,Вітрець весняний тихенько дише,Немов діток тих до сну колише.
Завітання
В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась:Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі,Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.В світлі з’явилася генія темная постать.Довга та чорная шата, мов хмара, його покривалаІ хвилювала в повітрі, як море в негоду,Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;Кучері чорні та довгі спадали на плечі.В темних та гострих очах його погляд непевний світився, —Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози.Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність,Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.Скована жахом, я погляд спустила додолу.Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;Тихо було у повітрі, вітрець тільки часомЛегким крильцем повівав – і далеко, далекоІз-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона.Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйваВ хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатийНочі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась,Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.Геній то був, але геній не той, що з’являвсяТемної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь;Любо всміхався, від усміху того у серціРадісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.Людська недоля будила не розпач в мені, а бажанняКращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяявВ погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула,Що у небесні простори несила моя ще полинуть…Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.Зоря на небі рожева уже починала займатись,Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона…
